«...На вас лежить велика місія»

У другій половині ХІХ ст. виразно відчувався вплив імперських русифікаційних заходів, передусім у культурній сфері, тому обрати собі шлях було вкрай складно, якщо ти — свідомий українець. Одним із таких українців слід вважати відомого громадсько-політичного та державного діяча, історика літератури й академіка Сергія Єфремова.

Село Пальчик на Звенигородщині, де народився Сергій Олександрович Єфремов, трималося виключно на українських традиціях, а русифікаційного впливу зазнавало лише «пальчиківське панство...» в «піджаках» і зі «чтоканьєм»... Тоді як звичайний селянин, «мужик», вертаючись із заробітків, складав мундира в скриню і в розмові нічим не виділявся. У своїх спогадах «Про дні минулі» Сергій Єфремов згадує: «...Моє українство йшло на мене, мовляв, і з землі, і з води, і з повітря, що його повно було кругом мене — в стихійних відносинах села, і навіть у свідомих змаганнях людей, яких я мимоволі брав собі за зразок».

Ще в ранньому дитинстві його дивував той факт, що в бібліотеці батька було так мало українських книжок, а коли до батька приходили гості й розмовляли російською, то він сприймав це як глузування і вперто говорив «по-мужицькому».

На формування його свідомості вплинули перші прочитані книжки, зокрема «Родное слово» К. Ушинського: хоч і було воно написано російською мовою, але збудило в дитячій душі національні почуття.

Проте найпотужніший вплив на його самоусвідомлення справив «Тарас Бульба» М. Гоголя. Як згадує митець, сам Тарас видавався справжнім історичним героєм, і вже будучи дорослим С. Єфремов з подивом дізнався, що гетьмана з таким іменем в історії не було. (Вплив Гоголевої повісті на своє формування визнавав і Є. Чикаленко, який вважав, що якби твір було написано українською мовою, то відродження українського народу йшло би значно швидшими темпами.)

Згодом Єфремов перечитав багато інших книжок — зокрема, в Уманській бурсі йому потрапила до рук «Енеїда» Івана Котляревського: «За одним духом проковтнув я невмирущу праматір українського письменства». З часом Сергій Єфремов познайомився з творчістю багатьох письменників, у тому числі з творами Панаса Мирного, Івана Франка, Бориса Грінченка, з женевським виданням Кобзаря, також не оминув і зарубіжних  авторів. Особисто мене вразило те, що він, попри свій юний вік, був дуже начитаним і робив критичні зауваження до прочитаних книжок.

Але найбільше Сергій Єфремов полюбляв читати І. Нечуя-Левицького, оскільки автор описував те, що було так йому близьке. І коли якось М. Грушевський запропонував з ним піти до письменника: «Я думаю, що потім ні один візит не збуджував у мене виру таких думок, як оцей, — і подумати тільки, що це було перед Левицьким, який з усіх письменників, що я їх знав, найменш скидався на оракула чи глашатая неземних істин». Бо ж, на його подив: «...На порозі стала маленька постать дідуся в темно-синьому халаті, з-за якого виглядали білі комірчики й чорний галстук. Лице трохи сухе, але привітне, маленька шпакувата борідка й акуратний проділь через усю голову. Так оце він — Іван Семенович!»

Не міг Єфремов залишити поза увагою і театр. Вперше він побачив українську п’єсу, навчаючись у Київській семінарії. Це була вистава «Назар Стодоля». Трупа була «слабенька», але справила на нього велике враження: «буквально був вражений... не знав... на землі чи на небі, перед очима проходила сцена за сценою, а на слуху не вмовкали мотиви рідних пісень та рідної мови чарівні згуки...»

Згодом Єфремов познайомився з трупами корифеїв українського театру, які 1895 року побували на гастролях у Києві. Він був вражений грою М. Заньковецької, М. Садовського, але у своєму щоденнику як майбутній історик літератури робить докладний аналіз вистави: короткі характеристики гри акторів та їхній вплив на публіку. А якось йому навіть довелося побувати на репетиції трупи М. Кропивницького, враження від якої дістав такі, що «бодай вдруге не ходити туди, між собою актори говорять на різних мовах, тільки аби не по-українськи». Але найпаче, як на мене, його вразив той факт, що сам Марко Кропивницький «не прохопився й жодним українським словом, як звертався з різними увагами до акторів. Так чеше по-московськи, наче природний москаль!» Попри цей факт, він у жодному разі не намагався применшити внесок драматурга у вітчизняну культуру, позаяк вважав його «одним із найвидатніших українських письменників».

Вагомий внесок в об’єднання українського руху здійснила Київська Стара Громада, однак на час, коли С. Єфремов став членом організації, вона вже втратила своє значення як освітній центр, а стала радше клубом за інтересами. Тому ці функції до певної міри перебрало на себе видавництво «Вік», яке було засновано 1895 року і фундатором якого став Сергій Олександрович. У новому видавництві працювали: О. Лотоцький, В. Доманицький та рідний брат М. Грушевського — Олександр. Фінансував видавництво В. Симиренко, тому, як згодом згадував Єфремов, видавництво «постало як предтеча інших українських видавництв».

Ще з часів навчання в університеті С. Єфремов цілком занурився у журналістику і редакторсько-видавничу справу. Він був одним із перших журналістів, котрі заробляли собі на життя виключно літературною працею, дописами для української преси. Саме йому належить відома стаття в газеті «Киевские отклики» — «Чи буде суд?» з приводу погромів у Києві після проголошення маніфесту 17 жовтня 1905 року.

Не міг Сергій Олександрович залишити поза увагою і першу щоденну українську газету «Рада». Він був одним із перших дописувачів газети. Видавець вважав його справжнім журналістом, котрий згодом став найпопулярнішим автором газети, в якій опублікував сотні статей. Він був людиною незалежної, твердої, але водночас важкої вдачі. Для нього не існувало авторитетів, відтак його критичні статті не були кон’юнктурними, а вирізнялися гостротою і влучністю. З усіма підставами можна стверджувати, що публікації С. Єфремова мали гірко-песимістичний підтекст. Як писав про нього один колега, читаєш «і ніби сумну пісню пугача слухаєш: поховав, поховав!»

Постать Сергія Єфремова у вітчизняній історії ще не досить відома для широкого загалу — його внесок, без перебільшення, складно переоцінити. В одному з листів Є. Чикаленко писав: «...На Вас лежить велика місія. Ваше ім’я повинно стати разом з Драгомановим, Франком, у Вас на се є всі дані...»