Надія на Майдані

Її звати Надія. Вона учениця 10 класу звичайної київської школи. Вчилася не на «відмінно», але встигала. Останні декілька років вона жила без матері. А батько вимушений доглядати стареньких батьків в іншому районі міста, куди треба їхати кілька годин . Тому біля неї з’являється рідко. Звичайно, він намагається вирішувати головні матеріальні потреби дівчини, сплачує за квартиру, забезпечує продуктами, одягом та іншими необхідними речами. Але бачить її не часто. Дівчина здібна, має хист до мов та філології, особливо української. З батьком стосунки не складаються, як і в більшості підлітків. Вона, звичайно ж, знає більше і краще життя, аніж він. Вона, звичайно, знає й уміє жити краще, аніж він, а він не бізнесмен, не хабарник, не зірка телебачення, не бандит, не спортсмен-качок, не видатний політик, не супермен і не чарівник. У нього немає «Лексуса», немає валютного рахунку, немає всіх інших атрибутів успішної людини, які сьогодні, на жаль, ціняться в нашому суспільстві. Він не миє підлоги офісів у Німеччині, чи Португалії, чи деінде в Європі.

І справді, що він може розповісти дочці про життя — що треба вчитися, здобувати вищу освіту, шукати цікаву роботу і чесно працювати, правильно будуючи свої кар’єрні сходження? Ні, аж ніяк у нашій країні це неможливо. Що він може розказати доньці — що 50 років свого життя він чесно працював, та його звільнили з усіх посад — наукового співробітника інституту Національної академії наук, бо наука в Україні не потрібна. Він безробітний і зареєстрований на біржі праці. Але, на жаль, на біржі праці не платять, як у розвинутих країнах, стільки грошей, скільки потрібно, щоб утримувати себе, свою сім’ю, лікувати й доглядати хворих батьків...

І ось в Україні розпочався Майдан і всі новітні зміни й події в суспільстві. Надія опинилася там, на Майдані. Виявилося дуже цікаво, там не читають нотацій про те, як жити, не примушують прибирати квартиру, прати, ходити в школу, доглядати бабусю й дідуся. Там весело й цікаво. Там скрізь є її однолітки, іноді доводилось утікати від атак «Беркуту», стрибати з вікон, там треба допомагати дорослим. Вони дякують, вони підтримують. Тут годують. Ось де справжнє життя. Вона там потрібна, і вона там. Школа, однокласники, батько, сім’я? Не цікаво. І їй тут подобається. Щоправда, тут іноді вбивають людей. Але, мабуть, і до цього можна звикнути. Вона на Майдані. Не думаю, що її дуже хвилює майбутнє країни, не думаю, що вона цілком розуміється у своєму віці на хитросплетіннях політичної ситуації в Україні.

Вона на Майдані... Що далі? Ще декілька місяців — і можливість закінчити навчання разом із ровесниками буде втрачена. Чи не отримаємо ми ще одне втрачене покоління? Так, може, вона буде хорошою активісткою Майдану, може, вона з часом навчиться розуміти політичну, економічну і соціальну ситуацію у своїй країні та світі й матиме особисту стійку громадянську позицію.

Дуже хотілося б, щоб у Надії було перспективне майбутнє. Щоб вона змогла розвинути свій талант філолога, вивчила мови тощо... Бо цілком може бути таке, що вона навчиться влучно кидати «коктейлі Молотова» та жбурляти каміння в міліціонерів, а може, й стріляти. Що вона навчиться ненавидіти тих дорослих, які залишили їй таку країну. Втім, цілком можливо і все інше...

От і запитання для нас: як зробити так, щоб Надія була щасливою молодою дівчиною в майбутній Україні? І щоб вона знайшла своє місце не на барикадах, а в мирному суспільстві? Це просто як шкільна задача з підручника.

З повагою Олександр САВИЦЬКИЙ