Народ покладається на власні сили
А у загальному, філософському, та й у життєвому плані досягненням слід вважати те, що народ усе більше покладається на власні сили. А не на протекцію «неньки»-держави, як це було поспіль кілька десятиріч. Хоча деякі кандидати в президенти й претендують, на противагу сказаному, на те, що громадяни все більше розуміють ніби-то безальтернативність реформістського(?) курсу(?) Л.Кучми: сміх крізь люті сльози...
У повсякденному плані найбільша поразка — це втрата, розбазарювання найкращих серед республік СРСР потенційних можливостей України, що має найбагатший науковий, технічний культурний (у найширшому плані), військовий, економіко-географічний та стратегічний потенціал. Не кажучи вже про більш ніж третину загальносвітових запасів чорноземів.
У загальному ж плані найбільша втрата — це практично повна втрата духовності (що визначає всі наші лицемірні ще за часів СРСР етику, мораль, моральність). А новомодні фетиші-хрестики й навіть участь у церковних обрядах самі по собі ще зовсім не гарантія Істинного Шляху як до гарантованого виживання, так і до Істинного Життя. Бо дорога до Храму завжди індивідуальна й, зазвичай, глибоко вистраждана.
Найбільше розчарування в політичному плані — апатичність нашого талановитого, дуже самодостатнього (чому — окрема тема), заляканого, повибитого народу. Втрата високого політичного смаку: одного разу напружившись, вибрати дійсно варту того еліту, що керує справами держави, здатну запустити механізми самоврівноваження, стримання й противаг. Після чого можна дійсно доручити їй же міжвибірну «колотнечу», та й на саму участь у виборах і на те, хто там, власне, при владі, можна дивитися набагато спокійніше й аперіодичніше (як це й відбувається, приміром, у США).
Але й найбільша надія — той самий наш талановитий народ із високою культурою. Він має у своєму активі низку найдревніших держав, що розташовувалися на нашій території. Скажімо, царства антів, аланів та інших, яким нема ліку. Нас визнавала Візантія й побоювався Константинополь. Ми принесли свою українську мову як державну у Велике князівство Литовсько-українське, по суті, від моря Чорного до Балтії. А потім, коли в нас і всі села стали грамотними, ми принесли свою мову і культуру, що формувалися через церкви, Московській державі. І навіть у СРСР, що канув у Лету, Україна, яка займала лише 18% його території, продукувала понад третину (!) всіх винаходів Союзу.
Народ, якому, можливо, невипадково послано й Чорнобиль: щоб усвідомити знову першими, що вижити можливо. Відроджуючись разом із усією Цивілізацією через гарантування основного права — на життя, без якого всі інші права втрачають усілякий сенс.
Якщо ж це усвідомити, а наш народ до цього підведений усією попередньою історією, то можливий і шлях до нової, єдиної Етики Виживання, квінтесенцією якої є Духовність.
Бо виживання й гідного життя через загальне Відродження вартий, напевно, народ, здатний пройти цей шлях: дорого оплаченого стражданнями усвідомлення й отримання себе в якісно новому стані — всеосяжної Культури й Духовності. Страждань, здається, вже більш ніж досить. Справа за гідним завершенням. Український народ на це, безсумнівно, здатний.
