«Наші двері майже не зачинялися...»

Авторитарний стиль правління Януковича, недолуга соціально-економічна політика його уряду призвели до зубожіння народу, а за останній рік під впливом дезінформації, провокаційних заяв і виступів ряду нардепів-регіоналів та комуністів, інформаційної війни, яку безсоромно веде Росія проти України, — і до негативного ставлення частини російськомовного населення Донецької і Луганської областей до тих, хто живе на заході нашої країни. Для розбрату посилено експлуатується міф про нових «бандерівців», їхній похід на схід. Гірко це чути, бачити і читати.

Мені, людині, яка вже чимало пережила на своєму віку, хочеться нагадати жителям цих областей про велике милосердя західняків, їхню гостинність, толерантність. Щоб бути об’єктивним у цьому твердженні, зішлюся на спогади свого батька Володимира та його старшого брата Захара. Їхні розповіді свого часу записав на магнітну стрічку, і стосуються вони гіркої сторінки історії України — повоєнного голоду, до якого призвели страшенна розруха, мільйонні людські втрати, спалені села, незасіяні масиви полів, мізерний врожай на теренах сходу і півдня України. І вже взимку 1946-го і наступного 1947 року селами Волині блукали тисячі знедолених східняків — зокрема, з Сумської, Харківської, Полтавської, Запорізької та інших областей з благанням подати скибку хліба.

Своїх рідних я запитав: що вони про це пам’ятають?

Захар:  — Таке не забудеться ніколи, хоча мені вже за 90. Двері нашої маленької хатини та інших осель майже не зачинялися. Одні прохачі йшли, інші знову просили дозволу зайти... Були ці люди голодні, холодні, навіть обморожені. Закутані в старезну одежину. Чоловіки, жінки, дехто навіть з малими дітьми. Просили дати що-небудь поїсти — скибку хліба, декілька варених картоплин, навіть з лушпинням. А ще благали подати в торбинку жменьку муки, квасолі, гороху, пшона чи кружку жита, пшениці, ячменю. Хто що може, бо там (вдома) на них чекає голодна сім’я — старі батьки, дружина, діти.

Я та моя Настя не відмовляли в милостині. Давали хоч якусь крихту, відривали від себе та двох діток. Так по-християнськи чинили і в багатьох хатах односельчан.

Володимир:  — Мені чомусь закарбувались у пам’яті слова цих нещасних людей: «Ми — восточнікі...», «Ми — брянскіє», «Помогітє нам, мілєнькіє люді». Ці прохачі із залізничної станції Переспа, куди добиралися товарняками чи в тамбурах вагонів, вже розходилися по селах Ковельського і Рожищенського районів. А до Доросинь це майже 12 кілометрів... І як вже казав мій брат Захар, так само чимось допомагали їм. Тієї зими стояли люті морози, часті заметілі. Давали цим людям змогу переночувати. Моя хатина теж була незавидна. З майстерні її переобладнав, як повернувся з госпіталю, бо в батьківській спочатку тіснилось аж три сім’ї: моя і ще двох братів.

Так ото приносили від стіжка декілька оберемків соломи, добре топили грубку, щоб вигнати холод, застеляли солому ряднами — і така це була постіль. Але люди і цьому були раді. Бо моя Панасіна (дружина) встигала їм ще зварити борщу чи супу, готувала чай або з сушини компот. Солодила «мармеладом», звареним із цукрових буряків, бо цукру ніхто в очі не бачив.

Згодом у нас всю зиму мешкав кравець з Полтавщини. Він побачив, що маємо швейну машинку «Зінгер», так ото попросився шити деякі речі для доросинівців. Платили йому продуктами чи зерном. Він, пригадую, зароблене щомісяця відвозив додому. І так рятував від голоду свою родину і себе. Тоді в нашому краї ще дуже активно діяли загони УПА, але ніхто цих стражденних людей не зачіпав.

Захар:  — Ти, Володю, згадав про «свого» кравця-східняка. А я забув сказати, що ми теж погодилися взяти до себе одиноку жіночку із Запорізької області — Лукерію. Вона мала проблему з ногою, але доглядала наших малих дітей, бо нам треба було працювати в полі, вести свою господарку. Лукерка (так її ласкаво називала моя Настя) у нас мешкала сім років. Аж поки не розшукала когось із далеких родичів і лише тоді поїхала з Доросинь. Листи із словами вдячності за прихисток надсилала декілька років. Скажу, що прихисток на декілька років знайшла в сім’ї Агафії Стаднік ще одна бідова жіночка із Дніпропетровщини.

І ось таку чуйність, благородство, милосердя зустрічали східняки в усіх селах Волині. Нехай про це завжди пам’ятає молодше покоління як у нашій області, так і на півдні та сході України.

Р.S.: Ідею відомого краєзнавця Григорія Олександровича Гуртового, нині покійного (він уродженець Запорізької області, після війни поселився в Торчині) — спорудити в Луцьку пам’ятник Християнському милосердю волинян, які в 1946—1947 роках рятували життя десяткам тисяч жителів східної України і навіть Брянщини від голодної смерті, має бути нарешті реалізовано. Свого часу її підтримала і наша місцева влада. Щоправда, це була команда чиновників від Ющенка і Тимошенко. Але ця пропозицію загальмували на рівні проекту, хоча нині декларується чудове гасло: «Схід і Захід мають бути разом!» На підтвердження того, що це так, ми навели беззаперечний приклад масової чуйності і доброти наших дідів і батьків до мешканців інших регіонів країни у повоєнний період. А ще була масова участь західняків у відбудові зруйнованих шахт Донбасу, освоєнні Криму, інших великих будовах.