Наші в Празі

Прага завжди зачаровує. Можливо, дощовий недільний ранок того дня дещо затримав у гостинних готелях натовпи туристів, які так і прагнуть забрати на свої цифрові фото й відеокамери частинку древнього міста. Мені ж випало йти цієї пори Карловою вулицею — відомим маршрутом від Вацлавської площі у бік Староміської площі, і далі — до грандіозного Карлового мосту. І незвично було чути щораз більший, та все ж таки тихий і стійкий потік рідної мови. Тут звично чути англійську, німецьку чи італійську, навіть китайську або іспанську, іноді — російську, бо відомо, як голосно й залюбки розмовляють туристи в чужих краях. Однак українську? Туристів наших тут ще не багато, а заробітчанам не до прогулянок.

Та й українську тієї ранкової пори чути якось по-особливому, тихо й спокійно. Не так, як лунають оповістки гідів чи обговорення побаченого. Ось пара за парою ідуть жіночки середнього віку, ось — групка мужчин, а ось, напевно, молоде або потенційне подружжя. І так — групка за групкою, хоча раз у раз з’являються квапливі поодинокі перехожі, по яких видно — це теж наші. Доволі часто вітаються між собою — хто «Слава Ісусу Христу», хто «Доброго дня», а інші й зовсім — «Здрастє». Їх не сплутаєш із туристами хоча б через одяг — вони вбрані, як чехи: добротно, спокійно, неяскраво, однак підкреслено святково. Чоловіки вирізняються тим виглядом, що в нас називають «як до церкви».

Так, бо саме до церкви прямують у неділю вранці ці наші громадяни. Професіональні заробітчани йдуть у храм. Через щоденну виснажливу працю й обов’язки ці українці найчастіше перебувають у стані стиснутої пружини. Та в неділю, за певним винятком, вони мають вихідний. Церква дає прихисток і спілкування, захист і надію.

Дехто вже знається — здаля вітаються кивками, рідко по-нашому — руками, жартом чи добрим словом. Обережні й навчені бідою. Тому не дуже говіркі, закриті у своїх мінігрупках, недовірливі та полохливі, вони прямують на свято душі — до церкви. Саме церква дасть їм розраду, емоційне розвантаження і сповнить енергії ще на один тиждень виснажливої праці. Там мовчки, чи в тихій щирій молитві, чи в колективному служінні, вони проситимуть у Бога мислимі й немислимі речі: насамперед усіх благ для дітей і родини на Батьківщині, а потім, як не дивно, доброї долі саме їй — Україні, що вигнала їх на чужину. Усіх згадають із добрим серцем і надією, а коли дійде черга про себе подумати й помолитися — туга стискає їхні серця. Це так важко — бути не вдома.

По відправі не буде гучних гулянь чи штучних свят. Усі розуміють хиткість становища заробітчанина. Якщо й зроблять свято, то десь у тихому місці, може в когось «удома». І знову тихі розмови, обмін домашніми новинами. Одне цікаво — ані чеська, ані українська політика їх майже не цікавить. Дуже негативне ставлення до усієї української влади, частково його вже переносять на тих, хто любить називати себе «елітою». Критерій один: ти або «наш», тобто людина робоча, або їхній — «наближений до влади». Був на заробітках — знає ціну хліба. Жив в Україні не бідно — вп’явся в заробітчанський хліб. Світ чорно-білий.

Важко усвідомити, але вони — українські заробітчани — в Чехії вже понад два десятки років. Починали в жорстоких умовах майже відкритого бандитизму. Тепер із правопорядком набагато краще, точно краще, ніж удома. Та й еміграційна поліція вже так не лютує — звикли до малопроблемних українців. Однак економічні, а особливо соціальні умови залишаються неприйнятними. Можна сказати, за європейськими мірками, нелюдськими. Українська держава забула про них, та й тепер є більш атрактивні еміграції в Італії, Іспанії, Португалії чи Ізраїлі. А чеські заробітчани — то мовляв, як удома в цивілізованого й гостинного брата-слов’янина. Чеська держава починає цінувати працю українців, однак теж до певної міри. Як треба, не церемониться, не згадує «Слов’янські мелодії» Дворжака. Часто пригадуєш поневіряння героїв Івана Франка, Василя Стефаника та Михайла Коцюбинського, коли знайомишся з долями й бідами заробітчан. Хто їх захистить? Хто дасть пораду? Хто подумає про соціальні гарантії чи майбутнє? А освіта, інформування, культура або навіть розваги — цим людям що, протипоказано? Вдумайтеся: сьогодні немає жодного поїзда з України до Праги, а причіпний вагон більше часу стоїть на станціях у Польщі, ніж їде.

Вони ж, наші заробітчани, як можуть, облаштовуються самі. Власна система спілкування, вибрані магазини з «домашніми товарами», посилки-пакунки й система перевезення, навіть передавання газет і фільмів — це вони створили разом із такими ж невгамовними вітчизняними підприємцями. Щось не чути тут про державні програми. І жоден державний високопосадовець не проникає інкогніто між заробітчан. Тому ніхто не нагадує партнерам у ЄС, що наступні візи після першої, ретельно використаної, за Угодою про спрощену візову процедуру мають бути багаторазові й навіть багаторічні! Для чого, це ж чиновникам нецікаво, та й за візами вони в черзі не стоять.

А завтра знову буде робочий ранок. Чехи стають до роботи дуже рано. Та українці — ще раніше. На станції метро «Ростили», на окраїні Праги, ще вдосвіта прибуває автобус з України. Щоразу декілька людей залишається чекати початку перевезень: вони шукатимуть праці або іншого притулку. А з іншого боку теж підходять жіночки — це теж наші, але вже на роботу. І питають: як там вдома, що нового, як погода, чи не маєте газетки? Звична людська цікавість, розуміння ситуації та співчуття. Розмова тиха й спокійна, бо ж важливо не вирізнятися. Та головне — до роботи. Увесь тиждень це буде головним. І невже так минатимуть роки?