Національна пихатість з домішкою ностальгії

Шановна редакціє «Дня»!

У двох статтях «Вечори на хуторі поблизу Європи» («День», №14 і 17) професор Володимир Дергачов малює майже апокаліптичну картину тих бід, які натворили у нас «істинні українці». Вони нібито проводять згубну національну політику, відмовилися від спільної російсько-української культурної спадщини, відреклися від великих співвітчизників, і навіть від М. Гоголя, і намагаються примусити громадян знизити свій соціокультурний статус за рахунок відмови від маргінальної російсько-української культури.

Спочатку я нічого не міг зрозуміти. Гоголь — мій улюблений письменник, і хто може примусити мене відмовитися від нього? Може, вже прийнято новий закон, згідно з яким читання Гоголя карається строком? Ці «справжні українці» ж на все здатні! І проте, українські радіо- і телеканали регулярно передають новини культурного життя Росії. Російських телефільмів і кінофільмів ми бачимо, напевно, у сто разів більше, ніж українських. У містах України ми цілком вільно можемо купити російські книги, у тому числі й новітні видання творів Гоголя. Української ж класики ви не знайдете навіть удень з вогнем. У всіх вузах студентам читають курс «Українська і зарубіжна культура», в якому російсько-українські класики займають належне їм місце. Хто ж від такої спадщини відмовляється?

Потім стало прояснятися, коли В. Дергачов оголосив Гоголя мислителем європейського масштабу. Та не був Гоголь мислителем, тим паче — європейського масштабу! Він був геніальним митцем, але рішучим противником модних тоді у Західній Європі ідей свободи, рівності і братства людей, ідей зароджуваного лібералізму. Гоголь вважав кріпацтво природним станом для російського селянства, а освіту — шкідливою для нижчих класів. Він разом з іншими видатними письменниками Росії був причетний до створення культу політичного ідолопоклонництва, який обожнював середньовічний миколаївський режим та його імперську політику. Всі, хто дійсно любить і читає Гоголя, а не тільки виписують цитати для підтвердження своїх тез, знають це і не намагаються приписати йому чеснот, яких у нього немає. «Ностальгуючі» громадяни цінують Гоголя не за художні достоїнства його творів, а за виразно виражені імперські мотиви. Тільки найсильніша ностальгія може примусити людину зробити висновок, що концепція Великої французької революції щодо рівностi й братства усіх народів застаріла, а ось середньовічна миколаївська імперська концепція якраз нам підходить.

Пан Дергачов вельми прозоро натякає, що українська національна культура — провінційна, хутірська, не здатна об’єднати народ. Цей натяк погано пахне. Ніхто не сумнівається, що російська культура велика, але чому її велич треба аргументувати приниженням української? Творчість кращих українських майстрів культури, таких, як Т. Шевченко, Л. Українка, М. Коцюбинський, І. Франко, В. Винниченко, М. Заньковецька, М. Хвильовий, Л. Курбас та багатьох інших, ніяк не можна назвати хутірською, вона було тісно пов’язана з традиціями світової культури, у тому числі й російської. Українські письменники Т. Шевченко, І. Франко, М. Драгоманов були мислителями європейського масштабу.

В. Дергачов не вигадав нічого нового. Шельмування національних культур неросійських народів широко практикувалося в обох імперіях — Російській і Радянській. Наприклад, у миколаївській Росії інтелігенція створила імперський варіант вирішення національного питання. Великоруська нація оголошувалася нацією «історичною», яка здійснила свою національну ідею, яка створила велику імперію. Усі інші народи імперії — «невдахи», придатні, як етнографічний матеріал, слугувати тільки «добривом» для великоруської нації. Український народ вважався, звичайно ж, «добривом». Тому українська мова вважалася неповноцінною, мужицькою, а її вживання неначе б свідчило про низький рівень культури. Знайомі думки.

Зараз, коли ми живемо у демократичній державі, кожен громадянин має право говорити тією мовою, якою він сам хоче, і вважає свою національну культуру кращою. Але це право зобов’язує його поважати культури інших націй. Публічно називати українську національну культуру провінційною — це не що інше, як національна пихатість, яка ні до чого доброго не призведе.

Бажаю вам творчих успіхів.