«Найрепертуарніший» серед драматургів нової хвилі

Ім’я Володимира Винниченка у перші десятиліття минулого століття здобуло фантастичну популярність. Постановки його п’єс були знаковими в театральному житті України. Винниченко був «найрепертуарнішим» серед драматургів нової хвилі, у його п’єсах засвітилися ідеї моральної мудрості, «чесності з собою» як протиставлення дисгармонії між словом та дією, бажаним і можливим. Своєю психологічністю драматургія В. Винниченка виразно виособлювалася з тодішнього загалу соціально-побутової драми.

ПЕРША ПОСТАНОВКА — «БРЕХНЯ»

Першою п’єсою В. Винниченка, що побачила світло рампи, була «Брехня». Керівник першого і єдиного стаціонарного українського театру у Києві М. Садовський вважав її найкращою з усіх п’єс драматурга. Прем’єра відбулася 20 січня 1911 року. Постановник — І. Мар’яненко.  1913-го в театрі одна за одною виходять винниченківські прем’єри — 12 жовтня «Натусь» і 6 листопада «Молода кров», обидві у постановці І. Мар’яненка. Найбільшим успіхом користувався спектакль «Молода кров», який І. Мар’яненко поставив для свого бенефісу і грав у ньому одну з провідних ролей — Антося. Лише в одному сезоні п’єсу ставили дев’ять разів з великими касовими зборами, хоч і йшла вона у будні дні.

За зовнішніми ознаками — за відбором життєвого матеріалу й жанровими особливостями — «Молода кров» була начебто близькою до української класичної драми. Справді, про спробу поміщицького сина-інтелігента одружитися з простою наймичкою-селянкою українська драматургія розповідала не один раз, але так, щоб в образах цієї «простої наймички» і її середовища було закладено антиморальний початок, поєднаний з поняттям войовничого хамства — того ще у ній не було. Всеперемагаюче тогочасне хамство ставало новою реальністю і було неприхованою правдою про сучасність. В. Винниченко сміявся. Але цей сміх приводив глядачів до страху і потрясіння.

Глядачі по-різному сприймали виставу, але вся театральна громадськість і преса були одностайними в оцінці високої і майстерної зіграності акторів. Навіть при тому, що М. Вороний не зовсім схвально приймав п’єсу «Молода кров», однак про виставу відгукувався позитивно: «Місцями у виконанні п’єси почувався дотриманий ансамбль і чуття скритого ритму в темпах і тонах». Надовго кращими ролями не лише у виставі, а й в усьому творчому доробку акторів залишалися: Антось (І. Мар’яненко), Макар Макарович (С. Паньківський), Микита (Ф. Левицький), Явдошка (Я. Доля), Панас (Є. Захарчук), Семен (Ю. Милович).

Успіх вистави у широкої театрально-мистецької громадськості дав підстави говорити про неї як про таку, що була етапною у театрі М. Садовського на шляху його «європеїзації».

ДЕБЮТ У ЄЛИСАВЕТГРАДІ — ВЕРЕСЕНЬ 1915-го

Перша постановка п’єси Володимира Кириловича на його батьківщині могла відбутися у квітні 1912-го. В Єлисаветграді протягом місяця гастролювала українська трупа Л. Сабініна. Як писала місцева газета «Голос Юга», у репертуарі трупи були як «настоящие литературно-театральные шедевры», так і «Ясні зорі» Б. Грінченка та «Брехня» В. Винниченка. Однак останню п’єсу трупа Л. Сабініна так і не зіграла.

А сталося це лише у вересні 1915-го під час гастролей у місті української трупи під керівництвом І. Мар’яненка. Окрім п’єс традиційного репертуару, було поставлено й низку п’єс, які раніше не ставили на сцені Зимового театру (його ще називали за прізвищем орендатора театром Елькінда, а нині це театр ім. М. Кропивницького. —  ). Серед них і два твори В. Винниченка «Брехня» та «Молода кров». Щономера єлисаветградська газета «Голос Юга» друкувала рецензію на виставу, яку ставили у театрі напередодні, та анонсувала наступний спектакль. У номері за 18 вересня журналіст назвав  п’єсу «Молода кров» одним «из самых неудачных произведений талантливого писателя». Водночас рецензенту сподобалася гра акторів: «Разыгранная и поставлена пьеса нашими артистами очень хорошо».

«НОВАЯ ЭПОХА В ЖИЗНИ УКРАИНСКОГО ТЕАТРА»

Наступні гастролі в Єлисаветграді товариства українських артистів під керівництвом І. Мар’яненка були рівно через рік. Цього разу на сцені Зимового театру було зіграно одразу три п’єси В. Винниченка — «Брехня», «Молода» кров» та «Натусь». Причому кожну з них ставили по кілька разів. І постійно був аншлаг. За жовтень трупа дала 30 спектаклів, до каси театру надійшло 12 160 рублів. Останній спектакль зіграли 20 грудня. Це був «Натусь».

1916 року жодна з гастролюючих у місті труп п’єс Винниченка не ставила.

До середини лютого 1917-го в Єлисаветграді гастролювала театральна трупа Кравченка. Завершились ці успішні гастролі новинкою сезону — виставою В. Винниченка «Чорна пантера». У переповненому театрі публіка тепло прощалася з акторами, які були цілком задоволені не лише гарним прийомом, а й матеріальним здобутком сезону: «На круг труппа получала 500 р. за спектакль».

А з 20 лютого єлисаветградці уже зустрічали акторів української трупи під керівництвом братів І. Мар’яненка та М. Петлішенка за участі відомої акторки Л. Ліницької та артистів Львівської опери. Під час цих гастролей були поставлені дві п’єси В. Винниченка — «Молода кров» та «Натусь». Надрукована у «Голосі Юга» рецензія сповіщала: «Пьесы Черкасенко и Винниченко — это новая эпоха в жизни украинского театра, они служат живым откликом на те явления нашей жизни, которые волнуют и заставляют много думать наше поколение».

Театральне життя у Єлисаветграді 1918 року відзначилося кількома подіями. З січня при заводі Ельворті став діяти аматорський театральний гурток, вистави якого користувалися успіхом, а збори йшли виключно на благодійництво. Численні благодійні вистави давали також актори товариства драматичних артистів, які гастролювали у місті з березня. На суд глядачів пропонували вистави за творами Чехова, Теффі та Винниченка. У червні в театрі Елькінда гастролювала  трупа одеської драми, яка поставила п’єсу В. Винниченка «Брехня».

«ПОКА НЕ ЗАПРЕЩЕННАЯ ДРАМА»

У Першому Радянському театрі Єлисаветграда з 1919-го постійно працювала українська театральна трупа Д. Гайдамаки. Це була на той час чи не найкраща українська трупа, про яку знали далеко за межами України. Але 1921-го сторінки місцевих видань зарясніли їдкою критикою щодо репертуару театру, мовляв, безідейний. Анафемі піддавався як класичний репертуар, так і твори новітнього часу. Негативно оцінили і виставу за твором В. Винниченка «Базар»: «Это одна из тех пьес, которые являются данью І-го Совтеатра духу времени. Но все же приходит на ум поговорка: «Бойтесь данайцев, дары приносящих».

У своїх спогадах уродженка Єлисаветграда Тетяна Нікітіна, сестра товариша Арсенія Тарковського — Юрія (їх батько Василь Олександрович Нікітін — перший голова місцевої «Просвіти»), згадує про спільний похід у театр. Дивилися «пока не запрещенную драму» В. Винниченка «Чорна Пантера і Білий Ведмідь». «Арсений в свои семнадцать лет, — пише Тетяна Василівна, — не сочувствовал Пантере, он был на стороне Белого Медведя, ее мужа. Думал ли тогда Арсений Тарковский, что в его жизни разыграется такая же драма, как и та, которую он только что видел на сцене, что он, как и винниченковский Белый Медведь, увлеченный поэзией, оставит свою жену, сына, дочь и убежит от будничного быта? Найдет ли он потом счастье в жизни, это известно только ему...»

Якщо Тетяна Нікітіна не помилилася, то вони з Арсенієм Тарковським дивилися «Чорну Пантеру» 1924 року. Не виключено, що це була остання постава винниченківських п’єс у його рідному місті за радянських часів. 3 березня 1921 року V Всеукраїнський з’їзд рад оголосив В. Винниченка «поза законом» та «ворогом народу». За протест проти голодного геноциду в Україні його охрестили «старим вовком української контрреволюції». І від 1930-х до 1960-х років в Україні не було ні перевидань творів В. Винниченка, ні літературознавчих досліджень, ні постановок його п’єс...