«Не буває надлишку вільного часу, коли знаєш, чого хочеш»

Микола МАЦЕНКО, головний редактор погребищенської газети «Колос», учасник бойовий дій:

— Хтось каже, що саме високосності 2020-го ми «завдячуємо», що маємо пандемію, негаразди в політиці, втрати, за якими чомусь губиться позитив. Але, здається, попри забобони, це лише збіг обставин саме у високосний рік... Із поганого в особистому плані: перехворів на коронавірус, який спричинив ускладнення пневмонією. Важко, непросто, дистанційно, але вдалося здолати завдяки особистим зусиллям, власному бюджету та лікарю з великої літери із Погребища Тамілі Петрівні Мадей. Розумію, що мало хто застрахований від вірусу, але за себе скажу, що швидше за все перед тим, як підхопити недугу, втратив пильність: не скрізь користувався захисною маскою, дезінфекторами.

Запам’ятався третій квартал року, що відійшов, передвиборчими баталіями у нових реаліях децентралізації, яка, на мою думку, ще покаже свої негативні сторони для сільських населених пунктів. Частина з них, по суті, через, дам таку назву, «партійні» вибори практично залишаться без представництва в місцевих органах влади, формування яких у нашій громаді досі не завершено.

Триває на тимчасово окупованих територіях і війна. Разом зі своїми бойовими побратимами час від часу доставляємо захисникам України волонтерські вантажі. Під час організації передноворічної поїздки напросилася думка: все менше людей замислюється над тим, що вони спокійно можуть зустрічати Різдво й інші свята у затишних, спокійних і радісних умовах тільки завдяки тому, що там, в окопах, — справжні мужні воїни. І, на жаль, дедалі менше людей відгукуються на заклик долучитися до збору волонтерських вантажів землякам. А їм багато не треба, кожен візит з рідного куточка додає снаги тільки від того, що про них пам’ятають.

Все ж з колегами відшуковуємо у житті громади чи житті окремих її мешканців позитив і з натхненням подаємо його в публікаціях видання «Колос», яке, завдяки нашим передплатникам та листоношам, двічі на тиждень навідується майже до 2,5 тисячі осель жителів краю. Це дає надію на завтра.

Андрій МЕЛЬНИЧУК, громадський діяч, начальник відділу національно-патріотичного виховання, Вінницький обласний молодіжний центр «Квадрат»:

— 2020-й був досить непростим роком як для суспільства, держави, так і для кожного особисто. Пристосовуючись до нових умов у зв’язку з Covid-19, насправді багато чого зміг реалізувати для молоді та патріотичного виховання в області. Люди об’єднувалися для вирішення багатьох питань, але нам, українцям, потрібно ще більше працювати, адже, крім усього, маємо ще російсько-українську війну. Світ стрімко змінюється, і в нас насправді нема іншого виходу, як перемогти у війні та перемогти вірус. А далі вже зорієнтуємося.

В особистому житті відбулося багато позитивних змін. Відвідав велику кількість місць, де раніше хотів побувати, прочитав книжки, на які не було часу, допоміг багатьом людям, почав писати вірші. Наразі сформував особистий план на 2021 рік та кілька цікавих задумок-проєктів. Ритм життя маю такий, що сумувати просто не доводиться. Завершити хочу словами нашого видатного українського філософа Григорія Сковороди: «Пізнай свій край... себе, свій рід, свій народ, свою землю — і ти побачиш шлях у життя. Шлях, на якому найповніше розкриються твої здібності. Ти даси йому продовження, вторувавши стежину, із тієї стежини вже рушили у життя твої нащадки. І також будеш ти».

Василь ПАНЕНКО, директор Вінницької обласної дитячої клінічної лікарні:

— Надзвичайно важкий рік з організації роботи лікарні. Ні, наша дитяча лікарня не виняток — така ситуація з усіма дитячими лікарнями України. Вони виявилися заручниками стандартного підходу до формування тарифів на оплату медичних послуг Національною службою здоров’я України (НСЗУ). Якщо коротко: районні лікарні фінансуються за тими ж тарифами, що високоспеціалізовані лікарні, при цьому вони надають медичну допомогу значно нижчого рівня, ніж високоспеціалізовані (лікують «нескладних пацієнтів» і не тривалий час). У разі наявності «важкого» пацієнта у районній лікарні він спрямовується зразу ж до лікарні вищого рівня, наприклад, до обласної дитячої, де лікування буде тривалим і дороговартісним.

Друга складова цієї проблеми — це місце дитячих лікарень серед високоспеціалізованих закладів. Лікарні високоспеціалізовані для дорослих пацієнтів фінансуються за пріоритетними пакетами (на ендоскопічні дослідження для людей після 50-річного віку виділяється значно більше коштів, ніж фінансування за стандартними тарифами для дитячих лікарень). Як результат — високоспеціалізовані заклади для дорослих пацієнтів у значно кращому становищі, ніж дитячі. Ще один аспект — це робота закладу в умовах епідемії. Переважно всі обласні дитячі лікарні не мають «ковідних» пакетів, але медичну допомогу мають надавати всім без винятку. Тобто ми не можемо не приймати дитину з переломом чи не робити операцію дитині з апендицитом, якщо у неї Covid-19. Операція виконується, але доплат наші медичні працівники за це не отримують. Більше того, ми маємо захищати весь медичний персонал якимось чином від Covid-19, надавати їм костюми для захисту, маски, респіратори. При цьому коштів на засоби захисту ми теж не отримуємо без «ковідних» пакетів.

І останнє — це гарантоване сьогодні законодавством право на безкоштовну медичну допомогу, яке в різних закладах визначається по-різному. Однак у нашій лікарні це право протягом року реалізовано практично на 100% від тих вимог, які визначені у Законі про державні фінансові гарантії. Наші пацієнті отримують практично всі ліки, закуплені лікарнею за ті кошти, яких значно менше, ніж у інших лікарнях. А тепер спробуйте порівняти забезпечення пацієнтів безкоштовними ліками в інших закладах... Ось такий був для нас фінансовий рік. Щоденне вирішення сотень організаційних моментів, щоб якось вижити.

Що позитивного було у цьому році? Те, що, дякуючи колективу і крутому адміністративному апарату, ми разом вистояли цей рік і не просто вижили, а завершили його з ще кращими показниками. Нам знову вдалося знизити показник смертності, а це ще кілька врятованих життів. Хоч нам і намагалися підрізати крила постійними перевірками і вишукуванням неіснуючих порушень.

Олеся КОВАЛЬ, заступниця директора Центру історії Вінниці:

— Перше, що я відчуваю, — невизначеність. Кардинальні зміни, які торкнулися кожного, перевернули звичне уявлення про повсякдення. Дехто вперше зустрівся віч-на-віч із самотністю, і цей досвід став справжнім відкриттям. У тому, що ти сам-на-сам із собою, виявилися десь сум і пригнічення, але разом із тим — усвідомлення самодостатності, розуміння того, що не буває надлишку вільного часу, коли ти знаєш, чого хочеш загалом від життя. Ніцше писав, що день має стільки кишень, скільки ти маєш чим заповнити. Так ось, останнім часом цих кишень додалося чимало. Хтось почав займатися спортом, чи взявся за давно закинуте хобі, чи повернувся до вивчення, хоч би що там було, чи таки почав куховарити вдома.

Ще одне зауваження — розкіш людського спілкування — таки реально розкіш. Останнім часом людям бракує тепла. А воно в усьому — в прогулянках, в походах до театру, в посиденьках у ресторані і таке інше. Сумно, що все культурне та інтелектуальне життя міста/країни вимушено перекочувало в online і швидко викликало цифрову втому. Відчувається інтелектуальна спрага, але водночас підсвідоме відштовхування будь-яких, най навіть топових, але мережевих подій. Дуже хочеться позбутися відчуття, що смартфон — це твоя третя долоня. Але разом із тим у цій долоні — увесь світ без кордонів, і це надихає. В час випробувань кожен обирає міру власної свободи та несвободи.