Не думати під диктовку
Давно шукаю на Волині толкового, як кажуть, сільського голову. Бо дуже часто народні обранці не виправдовують і малої частини людських сподівань. А Україна, що б там не казали, починається все ж із сіл, містечок, міст, тобто територіальних громад. І ось виявилося, що такий діловий лідер мешкає в селі Дідичі, неподалік давньої Олики. До Дідичівської сільради належить і рідне село мого чоловіка — Залісоче. Тож те, як змінюється життя громади, ми знаємо з перших уст... За невеликий термін на посаді Галина Павлівна Романова зробила начебто банальні, але для сіл вагомі справи. Відремонтувала три кладки через річку і приміщення медпункту та дитячого садка, обгородила місцеве кладовище, засипала ями на багатьох сільських вуличках, облаштовує стадіон і навіть уперше в історії села в його центрі встановила новорічну ялинку, біля якої на свята побувала вся округа. А все тому, що працює за принципом, винесеним у заголовок, котрий також рятує Україну.
Тетяна ЗУБРИК-ХОМИЧ, ініціатор проекту «Обличчя Луцька», арт-менеджер Garage rock school:
— Я оптимістична людина й намагаюся в усьому бачити позитив. Півтора місяця тому звільнилася з роботи й тепер займаюся тим, що мені подобається. Це мене і радує. Мене оточують цікаві, творчі особистості, які надихають. Бачу, як на очах змінюється рідний Луцьк, водночас із ним змінююся і я. Створила з друзями соціальний проект «Обличчя Луцька», і мені приємно слухати, за що люди люблять наше місто. Із чоловіком розвиваємо ідею рок-школи, яка також виникла спонтанно. Втішно дивитися, як твій ентузіазм приносить перші результати, — учні школи за півроку навчилися грати на музичних інструментах і вже двічі виступали на сцені. Найкраща новина для мене за останній час — це поповнення в сім’ї моїх друзів. Що може бути ліпшим за нове життя?
Я не меркантильна й аполітична, тому мені, мабуть, простіше жити в цій країні. Мені важко зіпсувати настрій чи образити, не звертаю уваги на заздрість і негатив. Але, звісно, сумно за Україну. Не ті люди при владі, і всі ми це розуміємо. Але країна починається з кожного з нас, тому немає часу жалітися і бідкатися, треба працювати!
Олексій ЗЛАТОГОРСЬКИЙ, директор державного підприємства «Волинські старожитності»:
— Постійно засмучує те, що нашій державі таки не потрібна археологія. Нині ухвалено новий закон, за яким майже будь-хто може будуватися там, де йому заманеться. І це вже не вперше за період нинішньої влади «покращують», а нинішній закон узагалі порушує Європейську конвенцію про охорону архітектурної спадщини, ратифіковану Верховною Радою ще 2002 року. Мені тепер треба знову (вкотре) перебудовуватися, переплановуватися. І найбільше шкодую, що доведеться звільнити енну кількість спеціалістів і працівників, бо ми залежні від коштів, які нам платять від археологічної експертизи, якої, за новим законоДАВСТВОМ, уже, найімовірніше, не буде. Бо наша держава за всі роки незалежності на археологічні розкопки не видала жодної копійки. Ось це засмучує. А радує хіба що гарна погода, яка дає змогу нам ще цього року проводити розкопки, зокрема у Старому Луцьку, і виявляти справжні скарби. Інколи ще радує посмішка перехожого, але це вже, мабуть, певні ознаки зрілості. Бо якщо перехожий ще й усміхається тобі, отже, не все так погано, і календар майя його (як і тебе) не хвилює.
Богдана СТЕЛЬМАХ, координатор Волинського прес-клубу:
— Ніколи не думала, що під час виборів лучани будуть такими продажними, не здатними мислити, робити вибір не сьогоднішнього дня, а проектувати ще й у майбутнє. Не знаю тепер, як спілкуватися з тими, кого досі поважала і хто зробив саме такий вибір. Звичайно, кожен має на нього право, але важливо, як на мене, використати його, не втративши совісті і не спираючись на подвійні стандарти. Але мене тішить, що на Волині і в Україні загалом усе ж активізується громадянське суспільство, що громада єднається, нехай навіть у невеличкі групи людей, починає розуміти свою значимість в ухваленні важливих рішень. Особливо виразно це показала кампанія проти російськомовного «Рошену». Тішить, що питання ідентифікації українцями себе як нації стає дедалі актуальним. Цього мало для великих революцій, але достатньо для революцій маленьких. Насамперед у собі самому.
Андрій КАЛАХАН, депутат Луцької міської ради:
— Вразив концерт Василя Попадюка й гурту PapaDuke в Луцьку. Це було щось неперевершене. Таки є серед українців майстри світового рівня, котрі пам’ятають, якої вони нації, і не соромляться цього. Це приємно! Наше життя — суцільна радість! Просто за щоденною рутиною ми забуваємо помічати це. Хай цієї радості — всього на кілька хвилин, але вона є. Варто вміти цінувати це й дякувати Богу за кожну таку мить. Що засмутило? Від усе більшої кількості знайомих дізнаюся, що вони чи їхні близькі слабують на онкозахворювання. Це справжня біда. Недавно розмовляв на цю тему з волинським поетом Миколою Гнатюком. Дійшли висновку, що в нас найбільше людей помирає від серцево-судинних, онкологічних та інфекційних хвороб. Проте, на жаль, увагу суспільства спрямовують переважно лише на таку проблему, як СНІД, а інших ніби й нема. Хіба це справедливо?
Людмила ЯВОРСЬКА, прес-секретар приватної фірми «Скорпіон-сервіс»:
— Збройний конфлікт Газа — Ізраїль. Ось що мене по-справжньому здивувало й навіть налякало. Як у наш час, коли через війни стільки втрачено, стільки виплакано, сказано стільки слів розкаяння й нібито все усвідомлено, як узагалі може відбуватися силове протистояння? Комусь це потрібно. Хтось пише велику політику XXI століття. А страждають, як завжди, прості люди. Арабські жінки й діти, яких свої пропагандисти кидають під кулі для переконливішої картинки ізраїльської агресії. Мирні жителі Ізраїлю, які щодня перебувають у панічному очікуванні ісламських терорів. Про це в соціальних мережах пишуть живі люди. А ЗМІ продовжують тиражувати міф про нещасних борців за незалежність Палестини. Бо так треба тим авторам «великої політики». І спритність, з якою їм удається маніпулювати суспільною думкою на всіх континентах, спонукає навіть повірити в кінець світу. Не апокаліптичний — формальний кінець чинного світового порядку і встановлення нового, вигідного обмеженому колу лялькарів, які і без того давно керують нашою планетою.
До речі, щодо локальних маніпуляцій. У нашого вищого керівництва виникла потреба в якихось там фінансово-валютних регулюваннях — треба, щоб українці «скинули» долари. Тихенько зареєстрували законопроект про 15% податку на обмін валюти. І громадяни, усіма правдами й неправдами, давай продавати долари! Дивує: невже українці й досі вірять телебаченню, політикам і не навчилися думати не під диктовку?.. Тішить лише, що великим політикам та економістам утручатися вдається не у всі наші емоції й переживання. Справжньою радістю для мене є очікування суботнього концерту місцевого гурту «Фіолет». У Луцьку хлопці завершують усеукраїнський тур на підтримку нового альбому, який особисто для мене вже місяць як став щоранковим підбадьорюючим засобом. Не знаю, у чому таємниця, але є музиканти, яким незалежно від темпу пісні, від романтизму чи навіть трагізму сюжету вдається віддавати своєю музикою неабиякий позитив. «Фіолет» — саме такий. Тому кличу усіх на справжні й гарні емоції 1 грудня до луцького клубу «Майдан»!
