Не підігравати «дракону»
Найбільшим нашим досягненням від початку проголошення незалежності вважаю те, що зовнішній світ таки зрозумів: є на європейському континенті така країна й держава — Україна, і є українці. Це не частина Росії, не її провінція, а українці — не росіяни, вони мають свою культуру, історію, щоправда, поорану доволі сумними й трагічними періодами, і свої прагнення мають. Нових значень набуває розуміння цього і всередині країни.
А далі починаються проблеми. Політичні, економічні, гуманітарні, які можна об’єднати питанням: як нам облаштувати свою країну та державу, як організувати владу, аби вона служила українському суспільству, народові, а не комусь чи чомусь іншому?
Важливу частину цього питання порушено в проведеному нещодавно в редакції «Дня» політичному діалозі під промовистою назвою «Убити дракона». Від охочих відгукнутися на цей діалог, а таких напевно буде чимало, слід очікувати цілковитої відвертості та щирості. Хай і мені буде дозволено вклинитися у цю розмову експертів та читачів.
Почну з того, що нашим політикам, владним чинам не слід маргіналізувати «маси». Наше суспільство не така вже «темна маса» — принаймні частка політично свідомих і обізнаних громадян, за моїми оцінками, не менша, ніж у багатьох європейських країнах. Не знаю суспільств, де б усі були однаково свідомі; натомість є країни успішні та неуспішні: вся справа в якості еліт чи, інакше кажучи, провідної верстви — політичної, економічної, інтелектуальної. Важко сказати, як «маса» може впливати на її формування, і чи може взагалі. Високий дух лідерства треба мати в собі. Для еліти це означає: вимагати від себе більшого, ніж від інших, не прикриватися дипломами, вченими ступенями — це дуже «совково», а мати в собі Божу іскру моральності, патріотизму, твердості та мужності у відстоюванні своїх ідей, відкинувши догідництво, шукання особистих вигод, розніженість і гедонізм. Зависокі вимоги? А на менші суспільству, що не позбулося принизливого малоросійства, совковості та дріб’язкового прагматизму («радій з малого», «люби що маєш»), годитися не слід.
Декілька слів про ЄЕП. Немало знавців реальних відносин з Росією та її стратегічних інтересів на пострадянському просторі кажуть, що говорити треба про ЄПП, бо це, за задумом Москви, має бути передусім політичний простір. Україна ж далі зони вільної торгівлі йти не повинна, хоч як би цього хотілося російським стратегам. Підписувати вересневу Ялтинську угоду українському керівництву не слід було, навіть якщо розуміли, що в пропонованому Москвою варіанті вона не буде виконуватися. У міждержавних відносинах, зовнішній політиці Києву, аби його шанували інші, зокрема на Заході, треба утвердити прийнятий в цивілізованому світі політико-дипломатичний стиль, готувати міждержавні документи солідно й відповідально.
Будьмо мудріші та зрозуміймо: Україна в ЄЕП-ЄПП — це частина чергового плану відродження «величі Росії», про яку (велич) так часто говорить президент В. Путін. Хтось із українців хоче допомагати йому в цьому? Я особисто — ні!
Самообманом, якщо не свідомо фальшивою казочкою для наївних, є твердження про те, що за допомогою ЄЕП ми заробимо добрі гроші на спільному східному ринку, придбаємо пристойний «костюм», у якому нас запросять до Євросоюзу. Депутат Верховної Ради з Луганщини (не буду називати його прізвище) тішить своїх краян, що запрацюють усі підприємства, як за Радянського Союзу, в «дружні республіки» знову підуть луганські промислові вироби та комплектуючі; на те ж саме надіються керівники запорізького регіонального самоуправління... Про технічний рівень своїх виробів не говорять. Колись це робилося за вказівками Держплану, тепер же — хоч які є, а ринкові відносини. Якщо колишні партнери обходилися без цих виробів 10—12 років, то й нині обійдуться, а на свою валюту, якщо матимуть її, в іншому місці щось куплять. Уже ближчим часом побачимо, скільки цукру вдасться продати в Росію, якого цього року очікується в Україні великий надлишок. А молочної продукції, соняшникової олії?.. Домовленість із північним сусідом про вільну торгівлю було підписано ще у 1993 році, і саме наш партнер заблокував її.
Коротко про справи внутрішньополітичні. На моє переконання, важливим кроком у правильному напрямку були б: пропорційні партійні вибори, новий виборчий закон, який однозначно усуває застосування злощасного «адмінресурсу» та інших нечесних «ресурсів»; впровадження європейської, західної традиції та практики змінюваності владних «команд» за результатами чесних, демократичних виборів. Тільки тоді переможці справді відчують політичну відповідальність за свої практичні дії, зокрема за формування свого уряду та його діяльність. Бездарно, неефективно працював — значить, це твоя перша й остання каденція і ти відійдеш у політичне небуття. Це є намаганням знайти й утвердити надійну основу стабілізації в країні, реалізації свого європейського вибору, подолання малоросійства і совковості. Що неодмінно позначиться й на вирішенні наших економічних проблем, підвищенні в нормальних ринкових умовах матеріального добробуту громадян. Аргументи? Приклад наших західних сусідів.
Щось варте уваги додає до цього також Ялтинський саміт Україна — ЄС, який проходив 7—8 жовтня. Сільвіо Берлусконі, що очолював у Ялті «західну команду», дав виразно зрозуміти: Україна має європейську та євроатлантичну перспективу, і від неї самої, її керівників залежить, аби ця перспектива не залишалася неясною й далекою.
Хотілося б, щоб українська влада активно зайнялася внутрішньою мобілізацією суспільства на чітку європейську зорієнтованість, сприйняття європейських духовних, моральних, демократичних цінностей і стандартів та нашу участь в Євросоюзі.
