«Не припиняти любити ближнього»

Андрій ДЕМ’ЯНЧУК, волонтер, Любомль:

— Днями відправили на схід для бійця з нашого району прилад нічного бачення. Це подія і для нас, і для нього, бо бійці отримали додатковий захист. Але придбати той прилад змогли лише завдяки... дітям, учням із села Рівне, та їхнім батькам. 8150 гривень зібрали діти зі звичайної волинської школи, не надто великої, щоб передати ці кошти нам, волонтерам. Збирали їх не один день, провели кілька благодійних заходів, а скільки виготовили сувенірів, які продавали, аби виручити гривні для української армії! Неймовірний показник щедрості в наш час. На такі суми в наші кращі часи були здатні тільки великі міські школи. А тут нечисленна сільська школа. Достойні уваги і схвалення учні, вчителі й батьки.

Руслан ТЕЛІПСЬКИЙ, координатор проекту «Меценати для солдата»:

— На запрошення Волинського телебачення мав нагоду взяти участь у телемості «Єдина країна: Луцьк — Черкаси» спільно з істориком-науковцем Володимиром Пришляком та представником Українського інституту національної пам’яті на Волині Лесею Бондарук. Цей випуск було присвячено 145-й річниці від дня народження великої української поетеси Лесі Українки. У прямому ефірі говорили про засади української державності, актуальність творчості Тараса Шевченка та Лесі Українки, сучасне громадянське суспільство, декомунізацію, інформаційну безпеку та єдність нашої держави. Такі телемости, звісно, дуже потрібні! Головне те — що ми всі разом у двох студіях зійшлись у поглядах, що потрібно розвивати сучасне громадянське суспільство ще інтенсивніше, зважаючи на нові реалії й виклики сьогодення, коли частина нашої території тимчасово окупована Росією.

Тому дуже на часі для нас і декомунізація, цілковите запровадження якої попри намагання зірвати цей неминучий процес у кількох регіонах країни, — нарешті впроваджується! Україна насправді стане вільною лише тоді, коли суспільство повністю засудить радянський терор і назавжди розірве пуповину з болючим тоталітарним минулим, яке успадкувала і надалі активно використовує у себе Росія. Нарешті українці позбавляються тоталітарних символік, починаючи з назв міст та вулиць і закінчуючи демонтажем численних пам’ятників та відкриттям засекречених документів про репресії та злочини. Нарешті й я особисто зможу невдовзі відчути зміни — проживши майже чверть століття на вулиці Московській, терпіти дискомфорт залишилося вже недовго. Завдяки активній позиції громадських організацій та діячів культури мою вулицю перейменують на честь відомого співака-лучанина В’ячеслава Хурсенка!

Анна КОРШУНОВА, волонтер, громадський діяч, Ковель:

— Свято вірю в перемогу. Після того, як спробувала взяти участь у виборах, не можу полишити громадян наодинці з їхніми проблемами. Тому веду активну громадську діяльність, не залишаючи часу на себе. Через вибраний мною шлях не можу піти на роботу, поки реально не зможу побачити змін. Знаю, що зміни самі по собі не прийдуть. У щоденній праці навколо ідеї гуртую людей до боротьби, не даю занепадати духом. Щоб дійти до перемоги, потрібно бути готовим до жертв. Маю нагоду і час такий, коли потрібні дії, активні дії молодих людей, стійкі плани і результати. Для цього потрібно багато навчатись і працювати. Останнім часом Бог посилає людей зі своїми мріями, ідеями життя. А я усіма силами намагаюсь їх підтримати. По-перше, сама вірю у це та докладаю зусиль для їх реалізації. Андрій Лаврис — садівник, ковельчанин. Мріє створити у Ковелі неймовірний парк магнолій. Не просить коштів, просить тільки підтримки. Зараз працюю над цим проектом. А ще постійно спілкуюся з переселенцем, який усе життя присвятив науці, проте в Донецьку не змогли реалізуватись його розробки. Тому вирішив спробувати ось тут, у нашому містечку. Його технологія і справді має шанс на успіх, але він так само потребує підтримки. Цим і живу.

Ольга МАГАС, журналіст газети «Слово Волині»:

— Натрапила на статтю про те, як у Луцьку без дозволів та відповідних документів жінка-підприємець вирішила звести житловий комплекс. І робить це успішно, незважаючи на обурення жителів району. Виявилося, що ця диво-споруда має з’явитися в районі, де я живу. Місце потенційної забудови знаходиться над самою річкою, яка наразі практично без води. Там міг би бути чудовий дитячий чи спортивний майданчик або ж просто гарна місцина для відпочинку, якби хтось взявся довести її до пуття. Однак...

У мене виникло цілком логічне запитання: якщо мені захочеться збудувати собі такий невеличкий пансіонатик, то я собі можу прийти, вирити фундамент, встромити лопату, прив’язати стрічечку якусь фірмову або прапорець, проволати «Зі із Магас!!!!!» — і ця земля по праву буде моя, так? Бо, судячи з цього випадку, саме так у нас у місті роздають землі під забудову.

І найдивніше, що заступник начальника управління містобудування та архітектури наголосив, що не схвалює це будівництво, але «особисто моя думка з приводу цього будівництва не співпадає з думкою деяких людей. Не буду називати, яких саме. Там частина території знаходиться у зеленій зоні, тому у цьому місці взагалі не можна будувати». Цікаво, хто ж ви, ці могутні люди, яким абсолютно наплювати на правила та юридичні норми, але яких так усі бояться, що дозволяють розривати землю на шматки для власної вигоди? Не дивно, що нині для середніх верств населення землі в місті немає. Навіть якщо вона належить їм по закону. І якщо хтось захоче прибудувати собі бодай метр на, скажімо, веранду чи кімнатку, то мусить вибігати роками з папірцями, сплатами мита по відповідних органах, щоб отримати дозвіл, узаконити, приватизувати... А виявляється, все ж так просто: кинув оком — і будуй собі, а там розберемося...

Куди дивляться керманичі міста — невідомо. Але скажу чесно, якби я як господар побачила, що на шматку моєї землі хтось посадив без мого відома капусту, то стирчала б ця розсада з того місця зловмисника, де добрива найбільше. Бо господар захищає свою землю, правда?..