Не в захваті від кандидатів
Шановна редакціє!
Душа болить від того, що відбувається на сході України, зокрема і в моєму рідному Харкові. Від того, що оголошена антитерористична акція гальмується — не без підказки Заходу, — лише підігрівається нахабність керованих російським ГРУ сепаратистів, які й не думають роззброюватися (незважаючи на дотепні пропозиції Коломойського; вочевидь, російські працедавці пропонують платню не разову, а погодинну). Вони висувають усе зухваліші й безглуздіші вимоги, щоб тільки протривав вигідний Кремлю хаос на сході.
На жаль, наша влада всюди запізнюється, а то й діє взагалі неадекватно. Давно слід було ізолювати від суспільства панів Кернеса, Єфремова, Добкіна, Царьова і К°. Натомість останні двоє тепер ще недоторканніші, ніж просто депутати, ставши, з усім притаманним їм цинізмом, кандидатами у президенти. От просто перед моїм вікном — у всій красі на бігборді Добкін при гаслі «Єдина країна» (гадаю, це він має на увазі Росію, а ніяк не Україну, яку радо продав би, як і його колишній шеф Янукович). Смішно, бридко й соромно!
Щоправда, у мене не викликають великого захвату і деякі кандидати від демократичного табору. Петро Порошенко запевняє, що продасть заводи в Росії, якщо його оберуть. А чи не варто поміняти місцями пріоритети — спочатку позбутися тих заводів, а вже потім йти у президенти України? А Віталій Кличко, підтримуючи свого висуванця, рекламує його як єдиного кандидата від демократичних сил, що є, м’яко кажучи, не зовсім так, адже, на жаль, демократичні сили так і не домовилися щодо єдиного кандидата.
Ольга Богомолець відмовилася від посади віце-прем’єра з гуманітарних питань. За всієї моєї поваги й любові до неї хотілось би запитати: що, посада президента менш відповідальна і вимагає меншої компетентності?
Я вже не кажу про дуже компетентного, але вередливого, як розбещена дитина, пана Гриценка. Яка команда здатна з ним співпрацювати?
Отакі невеселі роздуми обсідають і знову змушують повертатися до дій влади.
Замість одвіяти полову від зерна на сході країни і покінчити там з явним криміналітетом, підгодовуваним Кремлем і місцевим регіональним олігархатом, адже кримінальників і маргіналів серед заколотників більшість, наші можновладці постійно ідуть на поступки. Особливо мене непокоїть обіцянка надання статусу офіційної (читай: другої державної, ба ні, тієї, що загрожує і прагне стати першою та єдиною) російській мові. За умов децентралізації керманичі Донецької, Луганської, Харківської (а може, й Одеської) областей використають це для повного викорінення щонайменших паростків українськості, чому ми вже були свідками. Про жодну конкуренцію мов і культур за умов російського агресивного сусідського тиску не може йтися. Врешті-решт ці загравання призведуть до того, що ареал української мови стиснеться, як шагренева шкіра, і ми перетворимося на ще одну Білорусь чи Ірландію.
Надаючи якогось привілейованого статусу російській мові, слід, принаймні, забезпечити якісне її вивчення у школах усіх, зокрема й східних, регіонів; подбати про те, щоб кількість місць у навчальних закладах з українською мовою викладання відповідала хоча б відсотку українців серед населення регіону (з відповідним розташуванням цих закладів), а ще краще — дещо перевищувала його (маючи на увазі перспективу для україномовних).
За умов облоги і фактичних військових дій про це важко говорити, але варто: слід і урядовцям докладати зусиль, щоб Україна ставала справжньою Україною, а не підпряжною в російській трійці.
Валерія БОГУСЛАВСЬКА, поетеса, перекладач, член НСПУ, лауреат Премії ім. Миколи Ушакова
