Небесний тихохід

У високому осінньому небі чути невиразний гул. Він наближається, посилюється. Невже літак? Таке відчуття, таке враження, що ти не бачив його вже років сто, що тишу неба, його первозданність давним-давно не порушував шум пропелера та гуркіт полум'яного серця.

Підіймаю голову — так і є, він, «кукурузник». Живий, курилка! У променях втомленого передзахідного сонця поблискують сріблясті боки цієї знайомої для наших очей машини. Ледь видно тросики, що з'єднують верхнє й нижнє крило, три колеса, які ніколи не ховаються в залізне черево, а за склом кабіни можна розрізнити фігуру льотчика — таку крихітну, немов голівка сірника. Як я догори, так він дивиться, мабуть, донизу — на блакитну стрічку річки, ще зелену піну дерев, на дрібні квадратики городів, де в цей теплий вихідний день порпаються люди, розчищаючи, прибираючи наділи нової історії від бур'янів і сміття.

Моя червона панама на голові — немов маяк. Здається, ось-ось гойднуться крила літака й пошлють тобі привіт: працюй, гаруй, дивак ти отакий, добувай істину за допомогою сили й лопати й, узагалі, тримайся, здоровим залишайся. Й у відповідь дуже хочеться мені піднести руку і, як у далекому до глибини душі щасливому дитинстві, помахати йому долонею: лети, візьми мої надії та мрії, якщо можеш. Успіхів тобі!

Ще недавно, років отак iз десять, а, може, трохи більше тому, повітряний океан буквально кишів стальними птахами. Пам'ятаю, люди нерідко обурювалися частими чи то вибухами, чи то ударами. Від них часом деренчало скло в будинках. Говорили: «військові навчання йдуть». Або — інше: «літак долає звуковий бар'єр». Увечері на жовто-червоному тлі заграви все небо було помережане смугами — димчастими й такими рівними, немов лінії в зошиті, тому, який всі ми, навчившись тримати ручку, розкриваємо, щоб написати першу в житті літеру, і який раптом закриває час, не дозволивши написати останнє, найголовніше.

У моєму маленькому місті, районному центрі, скільки себе пам'ятаю, весь час був аеропорт — злітна грунтова смуга, заросла рідкою травою, й досить солідна будівля — із залом для очікування, кабінетом начальника, радіорубкою, касою, автономною котельнею. А тепер від усього перерахованого залишилися ріжки та ніжки. Все розбите, розграбоване, знищене, хоч тоді воно було предметом якоїсь гордості та уваги. «Аннушки» сідали декілька разів на день. Хочеш полетіти до обласного центру — немає проблем. Щоб не трястися чотири години автобусом, пострибаєш на повітряних ямах лише 40 хвилин. Літав багато хто, але випробування витримували далеко не всі: целофановий пакет весь час доводилося тримати якщо не біля рота, то в руці.

Добре знайомі, милі серцю «кукурузники» — також не надзвукові лайнери, тим більше — не ракетоносії. Тепер вони взагалі майже музейна рідкість. Не лише після пасажирських перевезень, але й після праведних трудів над колгоспними полями, коли тисячами тонн вони розсипали мінеральні добрива та хімікати. Ці їхні «мирні» операції нерідко характеризували коли білі, коли жовті шлейфи хмар. Ми дихали всім цим і не помічали, не звертали уваги. Але що було, то було.

Куди важливіше, що разом з «АН-2» не зникає, виявляється, почуття польоту, висоти, почуття власного крила. Я із захопленням вітав «кукурузник» над головою і вже увечері, вдома, слухаючи теленовини, здається, щиро жалів про знищення його, єдиного в республіці Ічкерія, бомбами на злітній смузі Грозного. Бандити, як промовляв диктор, перевозили на цьому літаку боєприпаси. Наш же, котрий летів за курсом з півночі на південь, сприймався як перелітний птах, як добрий знак. Він мирний — цей небесний тихохід.

Самолет, самолет, забери меня в полет,

А в полете пусто — виросла капуста...

Така ось, коли хочете, абракадабра, яку з незрозумілим захопленням декламували ми, коли над селом гудів «кукурузник». Це було недавно, це було давно...

Олексій ДМИТРЕНКО
Приморськ, Запорізька обл.