«Негатив один і великий: у моїй країні – війна»

Коли Ужгород готується до Дня міста, його жителів об’єднує одне — спільна біда. Якщо привід для радості у кожного свій, то найбільше горе — спільне, це війна у нашій країні. Однак ця війна має і зворотний бік. Вона згуртовує людей, кожен думає над тим, як допомогти військовим.

Аніта ЛИСАК, молода мама:

— Найрадісніша подія за останній час — народження чудового здорового синочка Сашка. Описувати радість від такої події — просто зайве, без усяких слів зрозуміло, що це величезне щастя. Відтепер кожен день щасливий, наповнений приємними клопотами, і навіть безсонні ночі не заважають. Ще старша донечка стала школяркою і почала займатися гімнастикою. Але, щиро кажучи, всю цю радість псує ситуація в країні. От тримаю синочка на руках, заходжу в кімнату, де увімкнений телевізор, а там новини. І нічого доброго, тільки сумне і неприємне. Дуже хочу миру!

Лідія ФЕДОРЕНКО, бухгалтер:

— Що хорошого трапилося в моєму житті за останній час? Не можу сказати, що відбулося щось екстраординарне і незвичайне, але хочу відзначити знайомство з дівчатами з волонтерської групи «Підтримай армію Закарпаття». А взагалі, дякувати Богу, все гаразд у моєму житті — я та всі мої рідні живі й здорові. У мене хороший чоловік, хороші батьки, розумні діти, підростає маленький онук — йому в ці вихідні буде дев’ять місяців! Є дах над головою, робота і свобода вибору у всіх аспектах мого життя. Я стала більше любити свою країну і людей, які вірять в Україну і допомагають їй у цей непростий час. А ще я стала більше цінувати все те, що маю в своєму житті. З поганого — нещодавно проводжала чоловіка в зону АТО, але мені прикро, що в той момент багато потрібних слів просто розчинилися десь у глибині думок. Хотілося багато чого сказати й іншим хлопцям, але не могла вимовити ані слова... І досі здається, що це відбувається не насправді. Та вірю, що коли чоловік повернеться додому, то наговоримося. Хай лиш повернеться живим і здоровим, а більше нічого не треба... Ще хочу додати, що зараз майже всі радісні й сумні моменти пов’язані з подіями в країні. Дуже радію, коли хлопці повертаються в рідні домівки, і просто рветься душа, коли дізнаюся з новин, що хтось поранений, хтось загинув, хтось пропав безвісти. Молюся за них усіх і за настання довгоочікуваного миру.

Сергій ДЕНИСЕНКО, громадський активіст, фотограф:

— З хорошого те, що ми успішно завершили 17-й сезон Закарпатської ліги КВК, провели дві фінальні гри, маємо нового чемпіона і володаря Кубка. Кошти, зібрані на іграх, передали Руху підтримки закарпатських військових. Тішить і те, що наша акція «Фото патріота» виявилася успішною та цікавою. Зібрали чималу суму для наших вояків, а в багатьох ужгородців з’явились нові, яскраві, патріотичні аватарки в соцмережах. А ще зробив ремонт. Тепер у мене в спальні нова екологічна підлога. Сім’я радує, діти ростуть, донечка Марія посміхається, Матвій щодня видає нові перли. А негатив один і великий: у моїй країні — війна.

Юрій СВІТЛИК, громадський активіст:

— Після Революції Гідності здорова частина українського суспільства чітко усвідомила той факт, що жити далі так, як ми жили до цього, не можна. Є запит на зміни й готовність до радикальних перетворень — це дуже добре. А от погано те, що у нас немає еліти, готової брати на себе відповідальність і здійснювати кардинальні перетворення.

Євгенія НАПУДА, бібліотекар:

— З поганого — це передусім війна в нашій країні, яка несе за собою смерті наших побратимів. І найболісніше в цій ситуації — це усвідомлення того, що невідомо коли закінчиться кровопролиття і скільки ще проллється сліз українських жінок, матерів та сестер. А з хорошого — це здійснення однієї з мрій дитинства — сходження на Говерлу і люди, котрі зустрічаються мені в житті. Дякую Богу за тих хороших і добрих людей, які мене оточують і з якими мене зводить доля останнім часом.

Антоніна СТРЯПКО, доцент кафедри міжнародних відносин Ужгородського національного університету:

— З доброго — те, що цього року факультет міжнародних відносин УжНУ пережив справжній бум на вступній кампанії. Це чудово не тільки в плані кількості першокурсників, а й їх мотивованості. Також наш факультет започаткував прекрасну акцію в університеті — колективний «айс бакет челленж». Це було весело, дружньо, по-сімейному. Ми за принципом доміно запустили цей процес від факультету до факультету. За два місяці я відвідала три міжнародні конференції. Але тут мушу перейти до поганого, адже помітила, що вся інформаційна і наукова царина в Європі «лежить» під росіянами. На жаль, найбільше за все європейці люблять гроші, а гроші не мають національності...