Несподівана зустріч

Нещодавно мені вдалося познайомитися з Валентином Боровським-Клюєвим, високою, з козацькими, сивими вусами, скромною та щирою людиною, жителем Миколаєва, душею полтавчанином. Відразу спадають на думку аналогії про село Лупарево, що знаходиться у двох десятках кілометрів від Миколаєва на березі річки Південний Буг, неподалік від Руської Коси, де часто люди говорять: «Ми полтавці». Село засноване полтавським полковником Лупарем у ті далекі часи, коли козаки Мазепи та військо Карла ХІІ переправлялись через річку.

На запрошення Вітовського Українського Товариства В. Боровський гарною українською мовою читав власні вірші, розповідав про життя, пов’язуючи сучасне та минуле, далеке і близьке. Глибоко знає та шанує історію своєї малої батьківщини та нашої країни.

Народився В. Боровський у 1937 році у місті Ново-Георгіївську (старовинна назва Крилів) Кіровоградської області. Його, на жаль, уже немає, пішло під воду Кременчуцького водосховища. Дитячі та шкільні роки пройшли в місті Глобине, що на Полтавщині. Про місто дізнаємося тільки тоді, коли купуємо ковбасу у супермаркетах, а про його минувшину, славу й величні постаті здебільшого не задумуємося. Треба почути розповідь Валентина Васильовича про Глобине, місто, яке в Україні зберегло козацьку назву (єдину, як стверджує), що походить від Глоби Івана Яковича, генерального писаря війська Запорізького, тісно пов’язаного з іменем гетьмана Петра Калнишевського. Життя Івана Яковича Глоби трагічно закінчилося на засланні в Тобольську.

По пам’яті, з особливою теплотою перераховує В. Боровський села навколо Глобино. Це колоритні назви: Жуки, Погреби, Пироги, Гриньки (батьківщина композитора М. Лисенка), Бориси (батьківщина композитора В. Верменича), Землянки (батьківщина народної артистки України Раїси Кириченко), Майбородівка, Градизьк (батьківщина композитора О. Білаша, письменника І. Білика, письменника-гумориста Б. Слюсаря, Соні Делоне, відомої французької художниці, українки за походженням), Семимогили (всі жителі села вимерли від Голодомору-геноциду 1932—1933 років) ... Сам В. Боровський пережив голод у післявоєнні 1946—1947 роки. З 1958 по 1963 роки навчався у Львівському державному університеті, а після його закінчення до 1989 року працював юристом.

Валентина Васильовича миколаївці пам’ятають, як інтелігентного, високоосвіченого спеціаліста, наголошуючи, що до нього і після не зустрічали таких.

Поетичне перо В. Боровський випробував ще в дитинстві, а друкуватись почав вже будучи на пенсії. Виходять вірші під псевдонімом В. Боровський або Валентин Боровський-Клюєв у знак пам’яті його діда Боровського Івана Федоровича, батька шести дітей, в якого, після так званого розкуркулення (бо не хотів вступати в колгосп) залишилось в хаті дві голі лавки, стіл та ікони на стіні. Він сам був заарештований і знищений в Кременчуцькій тюрмі в період колективізації. В. Боровський друкується в Каневі, в міжнародному літературно-мистецькому журналі «Zeitglas», який виходить трьома мовами: українською, російською, німецькою. Також його вірші є в «Антології сучасної новелістики та лірики України — 2009 « («Склянка часу», Канів, 2009 р.). Неодноразово надсилав поезію до місцевих періодичних видань Полтавщини, зокрема, до газети «Зоря Придніпров’я». Видає твори і за власні кошти. Окрім того, вільний час В. Боровський віддавав музиці: співав у Прибузькому народному хорі (баритон), грав на тромбоні, бандурі, скрипці... Сподіваюся, що життя М. Боровського і слова його віршів та новел стануть хорошою настановою для когось з небайдужих українців.