«Нікого не жаліла власть...»

Минають роки. Невблаганний час постійно віддаляє нас від того трагічного 1933-го, коли українське село потрапило в пазурі небаченого голодомору. «Большевистская власть», яка його організувала, не допускала жодного витоку інформації про ті події, і лише свідчення очевидців уможливили зберегти пам’ять про безневинно замучених українських хліборобів.

Не знати чому, давнє козацьке село Козлів Переяславського району Київської області потрапило в немилість до «строителей новой жизни», і ті обрушили на козацьких нащадків — колгоспників — усю потугу державної машини, щоб їх остаточно упокорити. Дехто з тих людей, котрі замолоду, а то й у дитинстві пройшли через ту вакханалію смерті в рідному селі, розповідали про те, що їм судилося пережити. Їх уже немає серед нас, але залишилися гіркі спогади, які ми маємо зберегти для майбутнього.

«Уже навесні 1932-го, — згадував Лой Іван Ничипорович, — люди з України їздили в Росію, на Кавказ і Кубань по хліб, бо скрізь в СССР був хліб, а одну Україну Сталін рішив видавить голодом».

Але справжня трагедія настала восени того ж року, про що теж дізнаємося зі спогадів Івана Ничипоровича: «Ще 1932 р. всі мешканці села були обібрані до послідньої торбинки. Комсомольські бригади під проводом активістів із району ходили по хатах і шукали якихось продуктів. Що було знайдено — забирали, не залишали жодного кілограма».

Варто бодай назвати найзапекліших грабіжників серед сільських активістів. То були Іван Ярема, Омелечко Барабаш, Ничипор Остапенко, Федось Кривенко, Редько. Це вони в тих комсомольсько-вовчих зграях нишпорили селом, першими вдиралися до помешкань своїх односельців, упиваючись несподівано набутою владою. Починали з заможніших, у яких відбирали все майно, а людей відвозили до Переяслава чи на берег Дніпра, де кидали напризволяще. Потім бралися за бідніших, а насамкінець — і за зовсім бідних. Розповідала Ольга Іванівна Остапенко (їй було тринадцять років тієї осені), як грабували активісти їхніх сусідів, теж Остапенків, сім’я яких складалася з батьків та п’ятьох малолітніх дітей. Господарі замкнулися в хаті, проте розбійники вибили вікно, влізли всередину і, наче якийсь мотлох, повикидали надвір дітей. Потім усю сім’ю вивезли із села. Доля їхня невідома, щоправда, казала Ольга Іванівна, що після Голодомору жінка повернулася до села, але тільки з однією дитиною. Однак ніхто тих нещасних не підтримав і не допоміг їм, тому вони назавжди покинули рідні місця.

Не оминули грабіжники садиби діда Ничипора, батька Івана Ничипоровича. З їстівного в хаті залишився лише ворочок квасолі на полиці. Іван Ярема дістав той ворочок і злісно просичав: «Бач, заховав, гад!» Давно відомо, що українці люблять давати прізвиська своїм односельцям, проте в тому разі, мабуть, сталося навпаки. Яремі так припало до смаку те слово, що він його повторював на кожному кроці, тому воно до нього наче прилипло і став він навіки «Гадом» у пам’яті людській.

Дивно, але в тій зграї розбійників було також декілька дівчат-комсомолок. Козлівці добре пам’ятали горезвісну Ганну Алексєєвну (так чомусь її називали). Вона з особливим цинізмом і жорстокістю знущалася зі своїх односельців, не відаючи співчуття ні до дітей, ні до людей старшого віку. Про її «подвиги» згадувала Барабаш Оришка, котрій довелось бачити, як та Ганна Алексєєвна в їхній хаті забрала останню торбинку пшона з-під немовляти в колисці, а з неї, малолітньої, зірвала хустку. Напевно, через свою духовну ущербність такі люди навіть не уявляли, в яке сатанинське дійство втягнули їх «кремлёвские вожди».

Наслідки злочинної діяльності партійців та комсомольців не забарилися. Люди стали вмирати від голоду. Смерть ходила протоптаними стежками, вишукуючи дедалі новіші жертви. Але звернімось знову до спогадів Івана Ничипоровича: «Становище було страшне. Навесні помирати стали поодинокі, потім густіше стали мерти, а ще пізніше мерли сім’ями по кілька душ у хаті. Хати пустіли. Валялися люди мертві по вулицях, а хоронити не було кому. По 10 — 15 душ укидали в одну яму, без трун, як тварин, і ніхто за ними не плакав. Виживали активісти, але деякі теж подохли. У сільраді на столі помер Луценко Іван, награбованого не вистачило...

Голодні люди їли собак, котів, усе, що можна було пережувати і проковтнути. Їли полову, качанові кукурудзяні стержні. Товкли і їли. Забрали по людях жорна — побили, а люди не мруть — почали товкти всяку полову, солому. Тоді поїхали селом підводи і стали забирати у людей ступи. Приїдуть, Ярема Іван каже: «Гад не вмирає, жорна побив — на ступу товче, а живе. Гад, помреш!»

Тепер страшно подумати, як це — свідомо зживати зі світу людину, своєї держави людей.

І все це тривало в той час, коли на станції Переяславській склади ломилися від зерна. Все було зроблено владою навмисне, з якоюсь метою, щоби зруйнувати Україну. Коли в Козлові на той час було три тисячі душ, то 1500 померли, а може, й більше. Голову сільської ради Барабаша Антона Омельковича за це було премійовано хромовими чобітьми й підвищено на посаді.

Але найбільше стали мерти, коли вродила молода картопля і зелені буряки. На людей нападав понос, дизентерія, і тоді приходив кінець. Жодної медицини на той час не було. Ніхто нікого не лікував, нікого не жаліла власть. Тих, хто помирав у полі, там і хоронили. Не було кому возити на кладовище. Люди немовби позбулися свідомості, здорового глузду, людських почуттів».

Так сталося, що після смерті рідних навесні 1933 року Іван Ничипорович покинув село, а повернувшись серед літа, не впізнав його. «Коли в’їхали в село, — оповідав він, — то неможливо було впізнати, що це наше село. Половина хат стояли запустілими. Подвір’я та вулиці заросли бур’янами заввишки у димарі. По вулицях лише стежечки, де хтось проходив. Людей не видно».

Якою мірою можна виміряти горе, заподіяне жителям звичайного українського села? До Книги Пам’яті жертв Голодомору 1932—1933 років внесено імена 663 померлих від голоду в селі Козлові, а загальна кількість жертв, як зазначено там само, становила майже дві тисячі. Різниця в цифрах зрозуміла, адже помирали сім’ями, і хто їх тепер згадає... Практично весь куток Зарудка зник після Голодомору, а там було більш ніж 60 дворів.

У київському Меморіалі жертв Голодомору зазначені села з усіх областей України, які постраждали від звірств більшовизму. Село Козлів марно там шукати. Немає там і більшості інших сіл Переяславського району. За словами співробітників Меморіалу, в ті списки занесено лише ті села, які найбільше постраждали від Голодомору. А що ж ще мали зазнати козлівські люди, щоби про них бодай залишилася пам’ять?