Німецький контекст

Не без цікавості прочитав я в газеті «Україна Молода» за 25 лютого розповідь пані Лесі Кальваровської-Шухевич, яка народилася в Німеччині, де здобула освіту, а пізніше переїхала в Україну з дев’ятирічним сином. Її я пам’ятав дівчинкою, а нам були знані також знайомі й друзі її родини. Серед багатьох питань і проблем, що їх підіймає пані Леся в своєму інтерв’ю, цікавим є протиставлення німецької шкільної освіти, яку вона оцінює вельми позитивно, сучасній українській, що має, на думку пані Лесі, ряд негативних рис. Наприклад, її синові, який бездоганно знає німецьку мову, із цього предмету вчитель поставив трійку. (Припускаю, що шкільний наставник жадав від хлопця, щоб той говорив німецькою мовою не так, як говорять німці, а так, як вимовляють німецькі слова наші сусіди-росіяни...).

Вважаю, що пані Леся судить про німецькі школи на підставі власного досвіду та досвіду перших років навчання її сина. Але в німецькому шкільництві відбуваються перманентні зміни. Коли вчився мій син (приблизно на десять років молодший від пані Лесі), з дисциплін, що їх мали вивчати школярі молодших класів, було вилучено арифметику і замість неї впроваджено таємничу науку про величини (Mengenlehre). Тож ділення і множення показав моєму синові, вже дорослому, інженер Володимир Шепарович — один із конструкторів американських космічних кораблів Apollo (Армстронґ був одним з його учнів). А тому, що Шепарович належить не до фальшивих ідолів (яких у нас чимало), а до справжніх вчених, напевно, ніхто з читачів «України Молодої» не знає цього імені...

Мови давалися синові дуже легко; тож він жартома переходив з оксфордської вимови на «ковбойську». Але вчитель ставив йому незмінну шістку... Лише в армії, якої на той час ще не торкнувся процес ідіотизації, з цілого набору (близько 10.000 юнаків) вибрали сотню найбільш здібних і розвинених. До тієї сотні потрапив і Леонардо. Так що служба в армії для нього стала своєрідним кількамісячним перебуванням на курорті.

Не кажу вже про нинішній час: син нашої знайомої, який щойно закінчив гімназію, не чув ніколи імені Еврипід, а лікарі, з якими мені нещодавно доводилося говорити, не знають про існування «Пісні про Роланда», яку вивчали свого часу в українській десятирічці.

Мені пригадалося давнє приятелювання зі шкільним вчителем в Аргентині, і я дивувався неосяжностю його різноманітних знань. А котрогось року, досить давно вже, в мого сина гостював його аргентинський приятель — молодий піаніст, який тоді щойно закінчив аргентинську середню освіту. Коли випадково зайшла мова про Мартіна Лютера, то аргентинець назвав час і місце його народження, дату першого конфлікту з Римом та деякі інші відомості. А кілька років тому в телевізійній програмі була зустріч із найкращими учнями котроїсь німецької гімназії. Шістнадцятирічну гімназистку запитали, хто переклав Біблію на німецьку мову, і запропонували на вибір чотири варіанти: Мартін Лютер, Карл Маркс, Фрідріх Шіллер і Фрідріх Другий. (Фрідріхів Других у німецькій історії було два: Фрідріх Гогенштавфен, XIII ст., та Фрідріх Великий, XVIII ст., але я сумніваюся, чи хтось із ведучих знав про існування Фрідріха ІІ Гогенштавфена...) Вибрана серед найкращих учнів гімназистка відповіла: «Лютер це не був, бо Лютер займався справами афроамериканців; отже, — Карл Маркс». Мені особисто довелося чути й бачити іншу програму. Інтелігентні на вигляд жінка й чоловік беруться відповісти на запитання з історії, одне з яких було таке: у церкві Св. Стефана у Відні від XVII ст. ховають представників одної з чотирьох династій: 1) Каролінґи, 2) Гогенштавфени, 3) Віттельсбахи, 4) Габсбурги. Обоє вони назвали... Каролінґів... Як Ви думаєте, пані Лесю, чи правильно вони відповіли?