Нові тенденції на євро-євразійському просторі
Фінансово-економічна криза, що почалася 2008 р., збіглася з низкою подій, які суттєво вплинули на розвиток нових тенденцій у міжнародній політиці. Найбільш рельєфно це позначилося на євро-євразійському просторі. На що були свої причини.
По-перше, криза, в епіцентрі вирування якої виявилася газова проблема, поставила перед країнами Європи та Америки питання надійного забезпечення енергоносіями виробничого процесу в сенсі підтримання конкурентоспроможності економіки. У складному становищі опинилися країни Західної Європи, які в останні два десятки років загнали себе в залежність від російського газу. І раптом виявили, що це не тільки економіка, а ще більшою мірою політика.
По-друге, прихід Б. Обами в Білий дім уніс серйозні корективи у відносини США — Росія. На відміну від східноєвропейської політики Дж. Буша-молодшого, його наступник зосередив увагу на зближенні з Росією, сподіваючись із її допомогою позитивно вирішити проблему іранського ядерного озброєння. Однак при цьому аж ніяк не зважувалася та обставина, якою ціною Москва здатна підтримати Вашингтон в іранській справі? Кремль ніколи не приховував, що прагне неподільного домінування на пострадянському просторі як канонічній території зони впливу Росії. Млявість реакції США на такі меседжі з боку Кремля засвідчує, що Вашингтон не відхиляє його «джентльменських» жестів. Чи то США раптом вирішили, що Східна Європа з її нестабільністю, непередбачуваністю просто нецікава супердержаві, чи то вигоди, які бачилися від співробітництва з Росією у вирішенні міжнародних проблем, виявилися привабливішими. Складно сказати. Утім, чи все так просто у великій геополітиці після 1989—1991 років, коли Східна Європа, покинувши євразійський комуністичний табір, стала настирливо стукатися в «західну рукавичку». Перші сигнали-відповіді бачилися пристойними і перспективними для невільних бранців комунізму. Однак трансформація та розвиток демократії в пострадянських країнах виявилися такими повільними, що терпінню Заходу став приходити край. На зміну оптимізму прийшов песимізм.
Зниження інтересу Заходу до розбудови своїх позицій на сході Європи і реалізації концепції рівних можливостей на пострадянському просторі призведе, очевидно, до подальшого падіння, насамперед впливу США в країнах Нової Європи та початку наступу Росії в сенсі відновлення її позицій. Експансіоністська суть зовнішньої політики Росії протягом багатьох століть залишалася незмінною. Зазнавало змін лише її ідеологічне вбрання. Спочатку це були прорубування за допомогою зброї «морських вікон» для виходу в цивілізований світ. Потім благодійний захист народів від винищення злими й недобрими сусідами. За цим прийшла ідея комуністичного ощасливлення світу. Сьогодні — «русский мир». Що завтра? Якщо порівняти політику допетровської Росії, Росії імперської та Росії комуністичної, то вона замкнеться на незмінності експансіоністської суті.
Відмахнувшись від демократії всередині країни, масштабних союзів, що зв’язували б руки у зовнішньому курсі, сьогоднішня Росія проводить політику тимчасових ситуативних зближень у справі накопичення сил для переходу в точно розраховану й апробовану століттями імперсько-державну колію.
Найвиразніше це спостерігається на російській політиці Старої Європи, наляканої кризою, — тієї Європи, яка після 1991 р. відчула, що наявна з 1945 року опора на США поступово втрачає свою актуальність щодо захисту від агресивних намірів радянського комунізму. Російський газ потихеньку затуманює вірність атлантичним принципам, з одного боку, а з іншого, Росія як виробник не бачиться серйозним конкурентом на європейських і світових ринках, тим часом як США є таким, що, зрозуміло, дистанціює ЄС від американського промислового гіганта. Росія ж у цьому сенсі для Старої Європи — подвійний партнер і як сировинний ресурс, і як ринок збуту промислової продукції. Тим паче, витрачена на газ валюта повертається назад у вигляді плати за промислові товари та послуги. Звідси й беруть початок західноєвропейські пріоритети Росії перед країнами ЦСЄ, що лежать у часто неспокійному коридорі між Старою Європою та Росією. І тому між Парижем, Берліном, Римом, з одного боку, і Москвою — з іншого, запахло дружбою, основою якої став газ та експортно-імпортний розподіл праці. Однак коло учасників перезавантаження сучасної геополітики не обмежується Старою і Новою Європою, Росією, США. В її круговерть поступово втягуються Китай та Японія, стратегічні цілі яких уже проглядаються. Абстрагуватися від їхньої участі в новій моделі геополітичної гри, виходячи з їхнього потенціалу, не зможе ніхто. Виникає цілий ланцюг політично-стратегічних потреб. Росія потрібна США проти Ірану та Китаю, Росії потрібен Китай як противага США, але Китаю потрібні російські сировинні ресурси і ще багато чого. США поступово втрачають статус наддержави, перетворюючись на одного з великих гравців на полі світової геополітики. Баланс сил у сучасному світі характеризується нестійкістю й аморфністю і має тенденцію до видозміни. Ніхто конкретно сьогодні не знає, хто і з ким «дружитиме» завтра. Становище малих і середніх держав у такому крихкому розкладі сил досить складне і таїть у собі небезпеку їхній незалежності. І не тільки для тих, хто з різних причин міститься за межами євроатлантичної системи безпеки, а й тих, хто надто швидко повірив у свою щасливу зірку. Так, здача Україною своїх суверенних позицій у бік статусу обмеженого суверенітету (Україні вже пропонують представляти її інтереси в міжнародних організаціях) пройшла непоміченою Старою Європою, її органічними структурами (ЄС, НАТО, ОБСЄ тощо). Ну і нехай, милуючись собою, вона багато чого упустила наприкінці ХХ — на початку ХХІ ст. Однак байдужість, яка проявляється останнім часом до України з боку її західних сусідів, котрі ще недавно бачили в ній свого стратегічного партнера, вражає своєю короткозорістю. Де зараз гасло «За вашу і нашу свободу», який півтораста років сповідували кращі представники українського і польського народу? Адже в ньому закладений глибокий зміст. Свобода і незалежність Польщі завжди читалася через свободу і незалежність України.
При цьому вирізнився ще один чинник, який здатен у дедалі відчутнішому позитивному сенсі впливати на розвиток нових тенденцій — це стрімкі зміни кліматичних умов на Землі. За таких обставин для всіх країн постала нагальна потреба об’єднуватися навколо проблеми пристосування і виживання. А воєнні погрози, брязкання зброєю можуть виходити лише від політиків, позбавлених здорового глузду та усвідомлення того, чим може обернутися для світу війна, яка в стилі кавалерійського галопу так смачно подається бездумними головами в інтернеті.
