Новий «Дикий Захід» та міфи про сучасну Україну
Теза перша: «Національний капіталізм у нас хирлявий, нездалий, шахраюватий, убогий і взагалі нема його, а все це — «совок», що розкладається». Щодо економічної системи в Україні, то істина пізнається не в сьогоденних спостереженнях, а в ретроспективі та порівнянні з іншими системами. Тільки так можна угледіти якісь зміни.
У 1992—1993 роках в Україні було проведено половинчасту, непевну, але лібералізацію цін. Так народився ринок, адже найважливіші важелі впливу держави над економікою було втрачено назавжди. Наведу приклад: два місяці тому в Чернівцях застрайкував хлібокомбінат. Не хотів продавати хліб за цінами, які диктує адміністрація. Майже всі продтоварні крамниці в Чернівцях недержавні, як і невеличкі пекарні. Миттєво було укладено контракти. Полиці не спорожніли. Так, хтось почав купувати менше хліба. Так, певне, комусь доведеться облишити торгівлю хлібом. Однак це не є ірраціональністю. Ірраціональністю є поширена серед українців ілюзія, ніби ринкова держава має займатися цінами на хліб та піклуватися про здорованів, які товчуться в темних під’їздах, бурмочучи щось, на кшталт «усюди шахраї, нічого зробити не можна».
Про яке державне втручання може йтися, коли наша держава така ж жебрацька, як і більшість її громадян, і здатна оперувати лише силовими структурами? Для довідки, за статистикою МВФ, 85% зареєстрованих підприємств у нашій країні недержавні, 54% відсотки ВВП виробляється в недержавному секторі, щонайменше 40% ВВП — в тіні. Ласкаво просимо до капіталізму!
Однак, панове, це не млява та неконкурентоспроможна євросоюзівська соціал-демократія (згадаймо, як нещодавно БМВ з полегшенням продало нездалий британський «Ровер» із 40 000 робочих місць із доплатою, бо втрутився британський уряд, або як європейці дико бояться дешевшого та кращого «Антонова», бо, бачте, вони недорахуються робочих місць).
Там, де сьогодні панує загальна ситість, усе починалося саме так, як в Україні. А ситість у Європі «порізали» раз у 70-х, бо «рожеві піклувальники про всіх» занедбали свої країни, і нині, певне, доведеться різати вдруге, адже Європа на порядок відстає від США, і звідти за океан знову почав утікати інтелект.
Теза друга: «Українці працюють задарма». Це, вибачайте, політиканство та нісенітниця. Як довести, що більшість людей працює задарма? Тільки якщо в країні наявна епідемія голоду. Проте в Україні випадки голодної смерті поодинокі, загалом таке буває тому, що родичі на тиждень забули про бабусю або якийсь інфантильний чолов’яга вважав за краще померти, аніж піти помити чиюсь машину. Усе це дуже жорстоко. Безперечно, для Фінляндії та Швеції. Але навіть не для Америки. І тим більше не для країни, яка через внутрішні усобиці не змогла захистити свою незалежність 80 років тому, десятки років терпіла над собою нелюдський, збоченський експеримент, який проводила спочатку купка божевільних садистів, а потім — купка лицемірних брехунів.
А задарма в нас ніхто не працює. Бо якщо так, то пейзаж у нас став би схожий на Ефіопію. Ось там, справді, працюють задарма. Бо не працюють, а вбивають одне одного. І помирають із голоду.
Теза третя: «Кожен має бути на своєму місці». Це, вибачайте, трохи віддає комунізмом. Себто закінчив школу — вступив до вузу — закінчив вуз — держава направила на роботу. На благо суспільства. Якщо хтось хоче жити в ринковому суспільстві, то на своє місце можна розраховувати лише тоді, коли в тебе родичі на своїх місцях або тебе все життя супроводжує успіх. Адже ринок формує потреби у твоїх навичках, освіті. А якщо не вдається, то у світі існує понад 200 країн. Декотрі — з полегшеним візовим режимом. Та інші спеціальності. Іще раз повторюю: ласкаво просимо на Дикий Схід. Саме тут, на Дикому Сході Європи і відроджується «давня добра» капіталістична система, яка «жбурнула» західні демократії та південноазійські автократії в різні часи в майже безперервне зростання.
Для довідки: з Америки на початку століття виїхала половина інтелігенції, бо все захопили нувориші. Знову для довідки: у Великій Британії приватизація за часів Тетчер була розрахована на десятки років. А в Україні економіку «розібрали» за лічені роки.
Час покаже, хто конкурентоспроможніший. Бо це називається ринок. Хоча в Євросоюзі його перетворено майже на міф. Згадаймо, що найбільша соціал-демократія світу розорилася і розвалилася не так давно.
Теза четверта і остання: «Відірваність українців за кордоном від українських реалій». По-перше, аналіз економічних реформ і політичних процесів у країнах перехідного періоду — це, власне, моя спеціальність, як і багатьох українців у цій інституції — Центральноєвропейському університеті. Ми тут не живемо, а працюємо. Дослідження тут проводяться на основі таких баз даних, які освіченому українцеві в Україні майже недоступні або невідомі. І ще, певно, будуть недоступні роками. Тим більше, якщо дивитися локальні ЗМІ чи сидіти без світла годинами. А по-друге, якщо вже йде мова про діаспору, то ілюзій щодо український реалій у них немає давненько. Особливо серед тих, котрі хоч якось намагаються допомогти. Ілюзії скоріше носять у собі як фани європейської інтеграції, так і колишні будівничі комунізму.
Які ж висновки? Україна є феноменом на теренах колишнього СРСР. Це єдина країна, де немає тоталітаризму та релігійної озброєної нетерпимості (азіатські республіки), червоного реваншу (Білорусь), війни та національного екстремізму (Росія) або економічного зростання за рахунок нехтування національним ресурсом та невеличкими статистичними маніпуляціями із кількістю громадян (Балтійські республіки). Так, нас обганяє Центральна Європа. Тому що відхід від комунізму там почався раніше. Чехія вдало відірвалася від Словаччини і врятувалася від зубожіння мільйонами туристів. Польщі майже пробачили національній борг задля реформ. Угорщина роздала національний ресурс у рахунок боргу. Вони менші і жили краще за нас у соціалістичному таборі. Чого сподіватися від України, невідомо нікому. Як і Чехія 1989-го, як Угорщина 1995- го, Україна цього року демонструє радикальне прискорення в темпах структурних реформ, до того ж із урахуванням ситуації, яка реально склалася, тобто з урахуванням ембріонального стану внутрішнього ринку та національного капіталізму. Однак підтримка міжнародних фінансових організацій прохолодна або її немає.
