«Об’єднуємо зусилля»

Різдвяні дні на Волині для багатьох були засмучені вибуттям у кращі світи педагога з Нововолинська Світлани Костюк, чиї поезії просто вражають: «Як же боляче, Боже мій, як же незатишно тут мені в людському театрі з вертепом мальованих лиць», — як проникливо визначила вона, те і в чому ми живемо. Над цим розмірковують  і наші експерти.

Ольга ЛЯСНЮК, письменниця, голова Волинської організації Національної спілки письменників України:

— Напередодні Різдвяно-Новорічних свят ішла у храм, аби помолитися за здоров’я близьких і рідних, а ще поставити свічку за маленьку дівчинку, життя якої виборюють лікарі... Купа думок роїлася у голові, перевтома давала про себе знати — наприкінці року завжди так: виявляється, що треба встигнути більше, ніж зроблено за рік. Посеред різних звуків міста до мене долинула чи то колядка, чи то пісня, яку досить голосно десь попереду співав чоловічий голос. Я йшла на пісню. Виявилося, що співав чоловік із горбом на спині та якоюсь дуже явною хворобою ніг. А ноги були взуті в літні резинові капці. Це стало останньою краплею передноворічної суєти, і я розплакалася. Пульсували роздуми: от якби цей чоловік був соціально невразливим, жив у багатій стабільній країні, отримував пенсію (чи якісь інші виплати, які давали б йому можливість харчуватися і лікуватися) і при тому старцював, це був би його вибір. А в цьому разі його жебракування — це вибір держави.

Я дуже тонко відчуваю Україну, свою Україну: е-декларації можновладців, винні погреби з пляшками, за вартість однієї з яких можна врятувати чиєсь життя, — і жебрак у центрі міста в резинових капцях посеред зими, і життя дівчинки, за яке борються лікарі... І війна. Дуже тонко відчуваю Україну — я така ж вразлива і нестабільна, як вона. Так, я помолилася за рідних, за дівчинку, ще за когось і за мир — теж. Купила старцеві теплі мешти на найближчому секонді — не знаю, чи потрібні вони йому, але мені це було потрібно.

А потім прийшли свята. І радість із ними. Може, трохи скута, але радість. І мені вперше у житті подарували ялинку, яка пахне лісом. Це ще той привід для втіхи, скажу я вам. І в новорічних передбаченнях я витягнула саме те, що треба, аби збулося, і воно збудеться. Зимові свята я люблю так тонко і глибоко, що забракне слів, аби розказати, як саме. І я вірю в Україну, в її незалежність, соборність, мир і стабільність. І в наш народ вірю, і в те, що все зміниться на краще. Я — оптимістка. Лиш дуже вразлива оптимістка.

Олена МЕЛЬНИК, голова правління громадської організації батьків дітей із синдромом Дауна та іншими порушеннями розвитку:

— Не перестаю дивуватися, якими чуйними можуть бути люди. Але водночас інколи від людей отримуєш і найбільший негатив та неприємний досвід. Цей рік по-справжньому порадував небайдужими людьми, тобто волонтерами, які приходять у нашу громадську організацію і пропонують свою допомогу. Наші постійні волонтери — православний молодіжний рух «Омофор», яким керує Олег Редько. Величезна кількість свят, конкурсів та майстер-класів для дітей з особливими потребами — всього і не перелічити. А ще волонтер Вікторія Колодяжна, яка вчить наших дітей співати й танцювати, результатом занять стали успішні виступи дітей із синдромом  Дауна на фестивалях. Завдяки волонтеру Оксані діти з задоволенням вчилися майстерності малювання на природі. І ще багато інших людей, які пропонували свою підтримку і допомогу!

Минулого року моєму синові Андрію зробили операцію на серці в Центрі дитячої кардіології та кардіохірургії в Києві. У цьому центрі працюють висококваліфіковані лікарі і медичний персонал, які справді рятують дитячі життя. Сучасна, я би сказала — європейського рівня, клініка, комфортні умови перебування та лікування. Хочеться, щоб у більшості лікарень України були такі умови. І знову ж волонтери, які регулярно приходять до дітей і проводять майстер-класи, а на Різдвяні свята це були цікаві вистави та подарунки. Навіть приходили професійні актори з театру оперети.

Ну, а засмутило те, що попри наші намагання створити в Луцьку  центр для молодих людей з інвалідністю внаслідок інтелектуальних та комплексних порушень, цього не сталося. Цей центр має бути комунальною власністю і мати належне фінансування. Так, нас вислуховують і розуміють проблему, що цим людям нікуди піти — ні вчитися, ні працювати далі більшість із них не зможе. Що громадські організації,такі як наша, це практично єдине місце, де вони можуть займатися в гуртках, спілкуватися з друзями, вчитися виготовляти щось своїми руками, разом відпочивати. На жаль, тільки зусиллями батьків і волонтерів розв’язати проблеми надання якісних реабілітаційних послуг людям з інвалідністю, які  потребують  цих послуг упродовж всього життя. Має бути підтримка держави.

Василь НАГОРНИЙ, адвокат, волонтер:

— Володимир... Суд по 22 бійцях 51-ї окремої механізованої бригади відбувся. Хоча свідки обвинувачення прогнозовано не з’явились на судове засідання... Така рутина з допитами і процесуальними питаннями ще буде тривати, на жаль, довго, бо бліцкриг по визнанню вини бійцями провалився ще у 2014 році. Тому військовій прокуратурі дуже вигідно це все тягнути роками. Охарактеризувати всі дії держави в особі органів військової прокуратури щодо захисників цієї ж держави і цих же прокурорів можна словами Шарікова: «Ми їх душили-душили, душили-душили...» Та фіг задушиш цих пацанів — вони після війни перестали боятися, тим більше не бояться говорити правду і постояти за себе. Істина у справі очевидна, але її не просто приховують, а перекручують і подають за правду, а з цим боротись найважче.