Один з п’яти соколят...

Звістка про загибель в автокатастрофі п’ятьох наших патріотів, а серед них і Олексія Курінного, приголомшила. Олексія знав особисто, може, тому ця втрата для мене найболючіша. З вересня 2009 р. він працював старшим викладачем кафедри міжнародного права і спеціальних правових наук факультету правничих наук НаУКМА.

Був співрозробником низки законопроектів: «Про державну службу», «Про права корінних народів України, «Про правонаступництво України від українських державних утворень», готував правки до законопроекту «Про внесення змін до деяких законів України щодо захисту інформаційного телерадіопростору України» тощо. Але не був кар’єристом ніде: ні в науці, ні в законотворчості, ні в громадській роботі. Основним критерієм для нього була поточна користь для України від того чи іншого свого заняття. Прагнув відчути, усвідомити ту користь. А коли ще й однодумці оцінять — тоді взагалі чудово. Такий спосіб життя був нормою для Олексія Курінного.

* * *

За віком Олексій міг бути й моїм сином, але це нас не розділяло. Навпаки, переконавшись, що у нас багато спільного, козацький нащадок при кожній зустрічі намагався витиснути з мене по максимуму. Наприклад, просив розповісти про мовну ситуацію в Одесі у 1980 році. Або міг запитати: «Яким був відсоток українських вивісок у Запоріжжі в 1985 році? А в Чернівцях? А в райцентрах Чернігівщини?» Не на всі запитання я міг відповісти, але намагався. Або чесно говорив: там не був, але по сусідству ситуація була такою-то... Навіть подумати не міг, що київського викладача цікавитимуть такі деталі українського життя тридцятирічної давності.

* * *

А познайомилися ми з ним через його захоплення кубанською темою. Були цікаві публікації, на які я звернув увагу. А потім побачив, що Олексій і Берестейщиною цікавиться не менше. Або міг скинути на мою електронку інфографіку — «Мовна ситуація на Буковині». Як на нашій, так і на суміжній румунській території. Пояснити таку активність у різних галузях можу лише зашкалюючим україноцентризмом Олексія Курінного. Він жив, дихав, марив Україною... Пишався своїм козацьким прізвищем, хоча по материнській лінії був росіянином. Під час першої нашої зустрічі розповів мені таке: «Я народився в російськомовній родині; мама — росіянка, тато — українець з черкаським корінням. Виховувався перші сім років повністю (а потім, до чотирнадцяти, частково) на Донбасі. Бабуся і дідусь по материнській лінії — росіяни, дідусь до того ж колишній військовий. Імперського російського духу в нас у родині не було, але не плекалося й українство: тато мене, малого, просто вимуштровував говорити один день на тиждень англійською, про українську навіть не йшлося... Коли мені виповнилося сім років, постала проблема: до якої школи мене віддавати? До російської в Артемівську (сто метрів від дому) чи до української в Києві (кілометр від дому, 20 хвилин пішки). І уявіть собі: дідусь-росіянин наполіг, щоб я вчився українською! Тому зрозуміло, що, на відміну від мого донецького шовіністичного оточення, я ніколи не злився на світ через своє незнання української. Не було в моїй душі спротиву й несприйняття українства — навпаки, росло бажання вивчати мову і захищати все українське. В київській школі перші три роки я дуже мучився, бо потрапив до україномовної школи без жодної попередньої домашньої підготовки. З двох років декламував напам’ять Тютчева і Лермонтова, але це мені в україномовній школі допомагало слабо... І все ж результати переїзду з шахтарського краю до Києва не забарилися. Коли влітку 1995-го приїхав у рідний Донбас, то відразу побіг у двір похвалитися своєю українською наукою. Хлопці сприйняли мої місіонерські, українізаційні потуги прохолодно. Один із них прямо сказав: «Говоришь по-украински, ну и вали в свою Украину...». І тоді я обурено вигукнув: «А это и есть моя Украина, это ты вали отсюда!»

До бійки тоді не дійшло, але цей випадок закарбувався в пам’яті Олексія на все життя: презирство й агресія в очах донецького ровесника і власне почуття образи... Мабуть, відтоді й прийшло усвідомлення: битва за рідне, українське буде тривалою і виснажливою. Так і жив, постійно наживаючи то друзів, то ворогів. Можливо, з віком став би м’якшим, поміркованішим... Можливо, через тридцять-сорок років, набравшись життєвого досвіду, в іпостасі мудрого філософа зробив би ще більше для України. Але доля відміряла Олексію небагато — лише три десятиліття... Тому й залишиться він у моїй пам’яті рішучим і безкомпромісним. Таким же, як і його відважний пращур, з якого і почалася династія Курінних.

6 вересня, повертаючись із міжнародної конференції у Варшаві, в автокатастрофі на Рівненщині загинули політологи Олександр Маслак, Олексій Курінний, Олександр Ніканоров, журналіст Володимир Карагяур та громадський діяч Сергій Попов. «День» висловлює щирі співчуття рідним і близьким загиблих. Вічна пам’ять.