Онука мужа довіри

Пропоную читачам знайомство з Ореславою Хомик, головою Всеукраїнської громадської організації Союз українок. Вона розповіла дещо зі свого життя, а також про власний погляд на важливі проблеми сучасного українського суспільства і рецепти його зцілення.

«ДОЛЯ НАШОГО РОДУ БУЛА ТРАГІЧНОЮ»

«Доля нашого роду була трагічною, — починає розповідь пані Ореслава. — Мій дідусь по матері, Михайло Швед, 1913 року народження, — голова Просвіти села Верхня Рожанка на Сколівщині, організовував спілку «Маслосоюз», вів активну боротьбу проти ополячення, упорядкував хату-читальню. За те, що допомагав селянам складати заяви до судів, його називали мужем довіри.

Під час війни був зв’язковим Повстанської Армії. 1945 року, порадившись з дружиною, адже з другим приходом совєтів його не залишили б живим, дідусь емігрував на Захід. Проте енкеведисти не тільки знищували учасників УПА, а й воювали проти невинних дітей, і бабусю з п’ятьма дітьми вивезли на заслання в Архангельську область. Тоді, навесні 1945-го, моїй мамці було всього дев’ять років, а її наймолодшому брату — чотири. На збір дали всього дві години, а старших дітей забрали просто зі школи. У «товарняках» з дірявим дахом, з якого на людей падав сніг, їх повезли на північ Росії. Старші мамині брат і сестра відразу потрапили на лісоповал, за два роки і маму поставили до роботи на кухні — 11-річною вона носила важкі виварки, варила їсти лісорубам.

По батьковій лінії, він із Івано-Франківщини, історія подібна. Старшого татового брата засудили до тюремного ув’язнення, яке відбував під Карагандою, а бабусю із дідусем і з моїм татком, якому було 13 років, відправили на спецпоселення в Архангельську область, прабабусю із прадідусем — у Красноярський край (дотепер не знаємо, де поховані їхні кістки).

Наша мамця дуже хотіла назвати мене Ореславою. Оскільки хрестив мене батюшка з російської церкви, який сказав, що такого імені не знає, то охрестили Ларисою. Однак у метриці мама вперто записала — Ореслава. Це запитання спонукало мене відчути зв’язок і, звичайно, мені приємно, що охрестили мене таким же іменем, як і Лесю Українку».

«МИ, ДІТИ, ЗАВЖДИ РОЗУМІЛИ, ЩО ЧУЖИМ ЛЮДЯМ УСЬОГО РОЗПОВІДАТИ НЕ МОЖНА»

У 1990-х пані Ореслава очолила осередок Народного руху України, відроджувала осередок Союзу українок у Трускавці, де тоді жила, була депутатом Львівської обласної ради, а  зараз є головою Всеукраїнського союзу українок. І це при тому, що ніколи не полишала медицини, на її візитівці вказано — «головний лікар Львівського обласного дитячого психоневрологічного диспансеру».

На запитання, з якого віку знала історію родини, адже в радянський час це було небезпечно, пані Ореслава відповідає: «Від нас її ніколи не приховували. На спецпоселенні у батьків народилося нас троє: старший брат, я і молодша сестра, а наймолодша з нас — уже на Франківщині. Ми, діти, завжди розуміли, що чужим людям усього розповідати не можна. Вперше заговорила про це зі сторонньою людиною на співбесіді, склавши екзамени до Львівського медінституту. Заступник декана, проглянувши мою анкету, запитав: «А де ваші дідусі й бабусі?» — Чесно кажу: «Один дідусь помер, а мамин тато у Канаді». А він так глянув на мене, і каже: «Тихо, тихо більше нікому цього не говоріть». У моєї знайомої теж подібна історія, то її мамі навіть довелося зректися свого батька, вони певний час не підтримували стосунків. У нашій родині такого не було. Наші родичі відкрито підтримували зв’язки з дідусем, усе його життя отримували від нього моральну і матеріальну підтримку. Дідусь знайшов нас через Червоний Хрест ще на спецпоселенні. І хоча кар’єри ніхто з нас у той період зробити не міг, але освіту здобули».

Про свої стосунки з Богом Ореслава Хомик розповідає: «Вірою завдячую бабусі з дідусем, батькам. Із дитинства ми їздили у село, за сім кілометрів від Калуша, там ходили до церкви — перше з бабусею, пізніше самі. Хоч це переслідувалося, під особливим контролем були, «вороги народу», до яких нас причисляли, — на лінійках у школі публічно ганьбили дітей, яких помічали у храмі. Дякувати Богові, нас ніхто «не продав». Пощастило мені і на першому курсі, коли моя львівська товаришка запропонувала піти до сповіді перед Великоднем до собору Святого Юра. Кажу: «Ти що? Там же буде багато контролюючих осіб, краще їдьмо кудись у село». А вона: «Та нічого, я завше ходжу». Це був 1973-й, друга хвиля арештів шістдесятників: В’ячеслава Чорновола, Ірини Сеник... Стали ми у чергу, стоїмо і ...зустрічаємося поглядами з нашим викладачем латини, відомим перекладачем паном Андрієм Содоморою — їх, очевидно, послали туди пильнувати за такими, як ми. Але він відвів погляд у бік — кожен свій обов’язок виконував по-своєму. Ми висповідалися, запричастилися, і я тривалий час очікувала, що мене закличуть до деканату. Минулося. Аж зовсім недавно розповіла про той випадок цьому шанованому пану, ми погомоніли, він подякував за спогад».

«Пізніше, вже працюючи у Трускавці, на пропозицію товаришки, пішла на курси при Духовному інституті у Дрогобичі, — продовжує пані Ореслава. — Вчилися ми чотири роки протягом липня. Після курсів вступила до цього інституту і провчилася ще п’ять років. Закінчувала його, вже працюючи у Львові. Хоч була найстаршою серед студентів, проте з нетерпінням очікувала кожної сесії. Цей інститут ставив певні межі, відповідно до Божих заповідей, спрямовував на вужчу дорогу. Широкою легше ходити, але спокус надто багато. Якби половина нашого населення пройшла хоча б подібні курси, світ би змінився».

«ПЕРШОЧЕРГОВОЮ РОБОТОЮ СОЮЗЯНОК ВСІЄЇ УКРАЇНИ ЗАЛИШАЄТЬСЯ ВОЛОНТЕРСЬКА ДІЯЛЬНІСТЬ»

Про стан українського суспільства Ореслава Хомик розмірковує так: «У нас досить низька громадянська активність. За західними мірками, громадянське суспільство може повноцінно працювати за умови, коли має сильний трикутник: влада — бізнес — громадські організації. В Україні протягом останніх 25 років влада і бізнес практично зливаються, цього класичного трикутника у нас немає. Іншої формули для розбудови громадянського суспільства на теперішньому етапі нашого розвитку не знаю. Але що більше людей буде залучено не до партій, які активізуються від виборів до виборів, а саме до громадських організацій, то сильнішою ставатиме Україна. Хотілося б, щоб наша держава повернулася обличчям до громадських діячів усіх рівнів, які переслідують одну мету — розбудову сильної національно-демократичної України».

А щодо своєї діяльності пані Ореслава поділилася: «Майже щотижня разом із посестрою з Трускавця Галиною Шиманською-Карп’юк, депутатом Трускавецької міськради, ми або у військовому шпиталі біля поранених, або їздимо на Яворівський полігон, де військові проходять вишкіл. Для солдатського дозвілля ми завезли шахи, нарди, теніс, а для покращання побутових умов — наволочки, миски, гумові килимки у душову, книжки до бібліотеки, пральні машинки тощо. Багато чудових людей щедро відгукуються на потреби війська. А бійці дуже радіють і концертам. Тут безвідмовними волонтерами є гітаристка-бард Лілія Кобільник з Дрогобича, співак і виконавець власних пісень Теодор Кукурудза зі Львова. Такою ж волонтерською працею сьогодні задіяні  наші організації в усіх областях».

Тож і завдання Союзу українок Ореслава Хомик окреслює так: «Безумовно, найбільшою і першочерговою роботою союзянок усієї України  залишається волонтерська діяльність, спрямована на підтримку наших воїнів, учасників АТО, і допомога родинам загиблих героїв. Але статутну діяльність ніхто не скасовував. Проводимо різноманітні конкурси для шкільної та студентської молоді з метою національно-патріотичного виховання та  інші заходи для продовження українських  звичаїв і традицій. Розпочали новий проект «Домашня мануфактура» для жінок, які не в змозі самостійно реалізувати власні вироби декоративно-прикладного мистецтва ручної роботи. Дуже радіємо розширенню мережі СУ, як от хрестини нової організації Союзу українок у прикордонному Устилузі».

У планах союзянок — наступного року відзначити 25-річчя з часу відновлення Союзу українок в Україні, а 2017-го — 100-річчя від заснування.

На завершення пані Ореслава побажала українцям «миру та усвідомлення, що перемога залежить від кожного із нас. І завжди пам’ятати, що національна ідея і демократія процвітають там, де за них борються».