ОСОБЛИВА ДУМКА

Про велике...

Завжди до подання — неподання руки ставився досить-таки байдуже. Якщо людина неприємна, навіщо її взагалі подавати? А якщо приємна — і без якоїсь там руки все завжди просто, ясно й зрозуміло. Але ось одна цікава історія (це зі спогадів З. Гіппіус, «Живі лиця»): «Осінній сонячний день 1918 року. Переповнений трамвай, що йде від Невського по Садовій до Сінної площі.

— Доброго дня! Підіймаю очі. Блок.

— Чи подасте ви мені руку?

Я протягаю йому руку й кажу:

— Особисто — так. Тільки особисто. Не суспільно. Він цілує її. І помовчавши: — Дякую вам... Додає раптом: — Адже я вас дуже люблю. — Ви знаєте, що і я вас люблю.

Вагон, що трохи опустів, давно прислухається до дивної сцени. Ми не соромимося, говоримо голосно, під загальне мовчання.

Я встаю, мені потрібно виходити.

— Прощавайте, — говорить Блок. — Дякую вам, що ви подали мені руку...

Я знову протягаю йому руку, стоячи перед ним, знову він нахиляє жовте, хворе обличчя своє, повільно цілує руку, «дякую вам»... — і я на запорошеній бруківці, а вагон пропливає повз... І все. Це був кінець. Наша остання на землі зустріч».

Трохи про передісторію цієї зустрічі. «Дванадцять» і «Скіфи» більшовики зрозуміли як висловлення дуже близької до них симпатії та солідарності. Інтелігенція ж (а вона була тоді суцільно антибільшовицькою) була яро проти. І ось у цих умовах Олександр Блок раптом відмовляється брати участь у всіляких газетних і журнальних протестах проти влади Рад. Ні, він її не прийняв, але всіма силами намагався «зрозуміти», пережити, якось осмислити навколишнє. Побачилося йому, звичайно, багато що, але в цьому своєму надзвичайному зусиллі, адже він і сам повільно танув, гаснув душевно й духовно. Бо як можна було зрозуміти і виправдати звірства, вульгарність і непотребство, що творилося навколо?.. І ось у такій ситуації будь-який уважний погляд, дружнє рукостискання, зрозуміле тепле слово були, звичайно, для нього надзвичайно важливими, потрібними і просто життєво необхідними. Але ж їх було тоді так безнадійно мало...

О. Блок помер о десятій годині ранку в неділю 7 серпня 1921 року.

Чи потрібно вміти виконувати обов’язки?

Погано, дуже погано, коли «зобов’язання» свої керівники наші не виконують. Але ще гірше виходить, коли вони їх раптом починають виконувати. Виходять тоді саме «на вербі груші»... А все відбувається тільки через багаторічне нічогонероблення — зникає при цьому вміння планомірно й терпляче вибудовувати механізми здійснення будь- якої справи, зникає в коріння уява, зникає навіть воля до будь-якої дії. Що ж цьому можна протипоставити? Чим врятувати ситуацію? Зовсім не новими якимись там людьми (адже вони цілком можуть виявитися ще гіршими, ніж колишні), а тільки... покаянням колишніх, які ще зберегли залишки своєї совісті й моралі, людей.

Казка про НАТО

Високосний рік заявив про себе не лише незвичайними стихійними капризами природи, а й дивує нас своїми політичними «гримасами». Свіжою ілюстрацією цього може бути різка реакція Росії на подачу Україною заявки про намір приєднатися до Плану дій щодо членства в НАТО. Іншого й не можна було чекати, адже в нас історично «перекосилися» так звані братерські відносини, які переросли в таку собі взаємну недовіру. Ось і доводиться тепер наполегливо пояснювати, що наша турбота про свою національну безпеку не спрямована на шкоду Росії. Національна та енергетична безпека єдині, як сіамські близнюки, тому щойно відбувається зближення України з НАТО, краплена козирна карта газової залежності майстерно підкидається на стіл із «рукава» кремлівського ілюзіоніста. Адепти газової монополії породили міф, начебто Україна не зможе прожити без Росії. А чи проживе вона без покупців її газу? Відповідь на це запитання й підкаже, хто кого, власне, «годує». Ми вже ніколи не повернемося до минулої залежності від Москви, коли за одну ніч вона перетворила вкладників своїх кровних на злидарів. Ще одна легенда про агресивного монстра НАТО як привид бродить у пострадянських країнах. Про те, як правду про НАТО вивертають навиворіт, перетворюючи його на паперового тигра, говорив у своєму інтерв’ю і Євген Марчук. У Росії дві правди про НАТО — одна для України, а інша — на експорт. Наприклад, альянс Болгарії з НАТО Росія сприймає з олімпійським спокоєм. Перший же крок України до Альянсу роздратовує її, як червона ганчірка бика.

Такий тривожний дзвінок зобов’язує Україну перейти Рубікон і безповоротно зближуватися з Альянсом. Референдум щодо НАТО або щодо Конституції — це рейтингове опитування, але не більше того. Історія знає, як обдурена народна більшість могла розіп’яти і святого. Хіба перевелися сьогодні в нас фарисеї? Доленосні віхи країни повинні визначати не дилетанти, а експерти-професіонали. Президент, уряд і парламент делеговані народом поставити підсумкову крапку в тривалій суперечці «атлантистів» з їхніми антиподами — «натофобами». Якщо український віз тягнути в протилежні боки, то він ніколи не наздожене європейський обоз, який пішов далеко вперед.