Останній свідок

...Літо 1953 року у Воркуті було теплим по-південному, повітря нагрілось до 25—30 градусів. Режим у таборах ще більше посилився зусиллями Берії, а результат для в’язнів один — карцер або штрафний табір. Настала середина літа. На шахту подавали вагони з-під вугілля з написами крейдою: «Страйкуйте, добивайтеся перегляду своїх справ». Хто їх писав — невідомо. В’язні не могли писати, бо були за колючим дротом. З’явилися сумніви, що це чергова провокація чекістів. Поповзли чутки, що страйкують у деяких таборах. Звістки приносили на шахти вільні працівники, які переважно займалися вибуховими роботами у забоях шахти.

22 липня був теплий день. Перша зміна, як звичайно, зібралась перед вахтою. Нарядчики робили перекличку, не забуваючи нецензурщину. По колоні пошепки почали передавати заклики не виходити на роботу. І всі як один розійшлися по бараках. І як не лютували нарядчики і чекісти, бігаючи по бараках, всі гуртом відповідали: «Сам біжи. Досить терпіти». По одному не говорили, щоб чекісти не могли когось звинуватити в бунтарстві.

Друга і третя зміна також не вийшли на роботу, тобто весь табір об’єднався. 24 липня передали заклик зібратись у їдальні від кожної нації по одному в’язню для утворення страйкового комітету. На нараді страйковий комітет ухвалив, що кожний барак підтримує порядок усередині приміщення і на його території, не допускає ніяких порушень, а в’язні не сперечаються ні з охороною табору, ні з наглядачами, які випадково могли з’явитися в зоні. Нарядчики із зони втекли за вахту, боялися розправи. Вирішено було чергувати перед вахтою, але до неї не підходити. Комітет слідкував за роботою їдальні, харчі були дуже обмежені, давали лише 250 г чорного хліба, інші продукти зменшили утричі. Годували рабів, щоб не вмерли з голоду, бо адміністрація табору сподівалась відновити роботу шахти.

Адміністрації табору були передані вимоги:

1. Переглянути справи усіх в’язнів комісією із Москви.

2. Дозволити переписку з рідними без обмежень.

3. Зняти грати з вікон бараків, на ніч не закривати їх, винести за межі «параші».

4. Зняти всі знаки з одягу, тобто букви «Р» і «КТР» (Речлаг і каторжанин).

5. Обмежити свавілля чекістів.

6. Покращити харчування всім в’язням табору.

Вимоги були вручені адміністрації табору. Вручали гуртом, щоб не підставляти нікого під удар. Але всі вимоги було відхилено, і наказали вийти на роботу без будь-яких умов, видати організаторів «волинки», тобто страйку. 25 липня посилили охорону навколо табору карателями. Крім кулеметів на вежах, додатково поставили їх в окопах. Незрозуміло було, навіщо були окопи і від яких куль солдати в них мали ховати свої голови? В’язні в таборі були без зброї. Можливо, хтось мав підпільну «фінку», але його можна було знищити одним пострілом із нагана.

30 липня, крім кулеметних точок, почали чергувати воїни карних військ на відстані 5—6 м один від одного з автоматами і кийками. Все це підсилювало думку, що зброю буде застосовано, була б тільки причина, тобто провокація. Більша частина в’язнів була впевнена у протилежному, мовляв, ми без зброї та ще й за колючим дротом, і розстрілювати в’язнів не посміють. Знали в’язні, що не уникнути репресій, але бажання відстояти свою гідність, зберегти відчуття, що ти не тільки в’язень, але й людина, перемагало.

Настав 1-й день серпня 1953 року. Щедро світило сонце, і ніхто не міг передбачити, що світить воно багатьом восаннє. Зранку за зоною посилився рух. Приїхало ще дві машини «молодчиків» з карних військ, дві пожежні машини, дві «воронки» для перевезення в’язнів й останніми дві легкові машини з керівництвом: генералом Речлага Дерев’янком і генералом Масляником — начальником карних військ Союзу.

Заметушились і в таборі. До вахти сходилися в’язні: одні за дорученням комітету, інші з цікавості, як же розвиватимуться події. Рівно о десятій годині з усіх гучномовців навколо зони пролунав наказ генерала Дерев’янка: «Першій зміні негайно вийти на роботу. Решті — на зону. У випадку непослуху будуть прийняті силові дії».

Натомість гурт в’язнів перед вахтою заявив, що доки не приїде комісія з Москви, не будуть виконані вимоги, на роботу ніхто не піде. Були й окремі вигуки, навіть нецензурні, проти начальства і влади. Натовп гудів, ледве було чути одне одного, стоячи поруч.

Через відчинені ворота вбігла охранка з пожежними рукавами, з яких направила під сильним тиском воду прямо в обличчя в’язням, що стояли у живому ланцюзі. Декого водою збили з ніг. Назад відступити не вдалось, бо стримував натовп за спинами. Вистоявши, в’язні кинулись вперед, вирвали рукави і переламали їх, щоб захистити себе від сильного тиску води. Сутичка була короткою, секунд тридцять-сорок. Охранка не дуже чинила опір і відступила за ворота зони. Коли вибіг останній чекіст, крізь гучномовці пролунало лише одне слово: «Вогонь!»

Був страшний той вогонь зі всіх кулеметів і автоматів по натовпу людей протягом 30—40 секунд, ще хвилини дві було чути поодинокі вистріли по цілях. Піднявся страшний крик вмираючих, зойк поранених, крик в’язнів у своїй безпорадності, крик душі: «За що?!» Чути було той крик на десятки кілометрів по околицях Воркути.

При перших вистрілах я впав у ровець біля сьомого бараку, стіни якого захистили мене від кулеметних черг. Знову щось було сказано крізь гучномовець, але зрозуміти було неможливо. Стріляти припинили, навколо лежали люди, по зойку поранених було видно, що стріляли не в повітря, для страху, а по людях, прицільно.

Не встиг я встати, як побачив чекістів, що бігли із наганами в одній руці, а в іншій — з кийками. «За зону, сволочь, руки вверх за голову!» — кричали чекісти. Хто не встигав втекти від них, кийок гуляв по тілі нещасного, по голові, по спині. Щойно отямившись від переляку, я шарахнувся вбік від чекіста за трап (хідник із дощок), спіткнувся, упав, потім на чотирьох пробіг метрів зо три, піднявся знову і побіг в сторону вахти з піднятими вверх руками. Зі всіх боків бігли в’язні, падаючи від ударів розлючених чекістів. Кругом лежали вбиті, деякі корчились у передсмертних муках і просили допомоги. Гнані кийками в’язні навіть на секунду не могли зупинитись, щоб надати якусь допомогу.

Біля вахти на роздоріжжі лежала гора трупів, ще чути було окремі глухі звуки, дехто рухався у сутичці зі смертю. Гора трупів ще дихала і видавала шиплячий звук, який мене досі переслідує.

У ровах і по полотні дороги в бік вахти стікала людська кров. За ровом у шерензі стояли чекісти і лупцювали всіх, кого тільки могли дістати. По закривавленому краю дороги, переступаючи через трупи, кинувся я до вахти. На останніх метрах послизнувся, впав на руки і коліна, замастився кров’ю, ледве піднявся і ледве добіг до воріт.

«Что, падло, ранен?» — крикнув чекіст, кийком оперезав мої плечі й наказав бігти в тундру. Частина площі була залишена вояками карних військ. Знову наказ: «Садись, лежать запрещено, контра, належались в зоне!»

Близько трьох годин годували ми полчища комарів. Скільки думок пролетіло за ті хвилини... Збагнув, що і я міг бути вбитим, а було мені лише двадцять п’ять років — і сьомий рік ув’язнення.

...Убитих українців було тридцять два, більше трьохсот було поранено. Троє серед загиблих були священиками (прізвища їх невідомі). Загальне число вбитих було шістдесят два, ще вмирали поранені, але все це трималось у таємниці...

Три дні водили пізнавати вбитих, чіпляли бирки з номером справи. Хоронили кожного окремо, таємно, в тундрі за територією шахти «ЮРШОР» (№ 29). Була людина з іменем, своєю життєвою історією, чиїмось сином, а може, і батьком, а залишилась на воркутинській мережі під знаком німої цифри, як ніхто і як ніщо.

Страйк трохи полегшив режим у зоні, але переглядати справи ніхто й не думав...

1997—1998 років залишився лише я один, що пережив цю трагедію. Приїздили кіношники з Англії, Франції і першого каналу варшавського телебачення, також журналісти з Австрії та Німеччини. Я щиро ділився своїми споминами про трагедію, розповідав детально про місця подій, хотів увіковічнити пам’ять про рабів ГУЛАГу. Лише в незалежній Україні мало хто цікавився долею патріотів, які віддали за неї життя.

Матеріал публікуємо зі скороченням. Весь текст див. на «Україна Incognita»