Оздоровлення духовністю
Нещодавно зустрів одного давнього знайомого. І само собою розмова зайшла про відпочинок. Колега радо поділився своїми планами й похвалився, що через два тижні їде в Іспанію. І ще з гордістю додав, що за останні десять років жодної літньої відпустки не провів в Україні — все за кордоном. І, певна річ, перелічив різні країни, серед яких переважала Туреччина.
А про те, що найбільше запам’яталося з побаченого в тій чи іншій країні, мій знайомий обмежився кількома реченнями про температуру води в морях та океанах, благоустрій пляжів і «суперовий», за його словами, сервіс. Не кажучи вже про суперовий «шоколадний загар».
Ось і весь набір отриманих вражень від семи країн, в яких йому пощастило побувати. Усе решта промайнуло за склом ілюмінатора в літаках, за вікнами автомобілів, автобусів, поїздів і різних харчових закладів. Тобто якби йому довелося писати дорожні нотатки, то вони помістилися б на одній сторінці учнівського зошита. Як то кажуть, ні для розуму, ні серця. Ні душа не збагатилася, ні світогляд не розширився. Зате власні амбіції задоволені, й на додачу здобуто певні козирні аргументи. Тепер на різних зустрічах, у компаніях зі знайомими можна, на заздрість іншим, вихвалятися — мовляв, відпочиваю з «шиком», за кордоном. Що й робив колега з особливим задоволенням. Не сумніваюся, що в моєму співрозмовнику хтось упізнав себе чи когось зі своїх знайомих.
Не приховую, і я також мав при собі певні козирні аргументи — з десяток фото різних краєвидів, історичних пам’яток: храмів, замків, фортець, зроблених під час торішньої мандрівки до Рівненської, Волинської, Тернопільської областей. І я показав колезі свої фотознімки. На його запитання: «Де ти знайшов таку красу?» відповів: «У наших волинсько-подільських краях», чим звичайно, здивував його.
Він ще довго розглядав фото, намагаючись вгадати адресу красивого куточка природи, вцілілого замку, відреставрованого монастиря, які є свідками визначних і пам’ятних історичних подій на нашій землі. Отже, все побачене на фото для мого знайомого було відкриттям.
Ясна річ, кожен живе й відпочиває, як хоче, коли хоче і де хоче. І ще — як може, наскільки дозволяють можливості, передусім фінансові. Але коли вже вони є, то тут важливо не піддатися спокусі, особливо рекламній, яка обов’язково кличе на чужоземні моря та океани. Про привабливість вітчизняних маршрутів реклами практично немає. Хоч архітектурних, природних, історичних, культурно-мистецьких див у нас в Україні не сім, а сто разів по сім. Та виявляється, що для більшості й перша сімка — як Америка для Колумба під час першої подорожі. Чому? Чи не правда, як рідко ми запитуємо в самих себе про це. А ще рідше намагаємося зрозуміти, чому.
Так уже склалося, що в наших розмовах про відпочинок обов’язково маємо на увазі лише літо і, як правило, десь на морі, де європейського рівня ситна кухня (не дай Бог недоїсти), сервіс та розваги цілу ніч. Для іншої категорії курортників на першому плані — профілактика та лікування різних хвороб, тобто тіла. Тут уже вибираються санаторії з найкращою «ремонтною» базою (мінеральні води, ліс, гірське повітря, найновіше обладнання тощо). І дорікнути їм за це грішно, бо здоров’я — понад усе. Та й тільки в здоровому тілі — здоровий дух. На перший погляд, ніби й так. А чому ж тоді у фізично здорових людей часто буває стільки інтелектуальних і духовних вад, якщо не сказати хвороб? Отже, проблема не лише у здоровому тілі, точніше, не лише в ньому. Тоді закономірно напрошується запитання: «Чим, так би мовити, живиться дух? Що потрібно душі для оздоровлення?»
Адже вона теж «хворіє», втомлюється, а відповідно потребує тільки їй притаманних «харчів». Особливо за нинішніх умов різних кризових злив, які часто-густо мають грозовий характер. Тим паче, що від соціально-економічних громів та блискавок у нашій країні, на жаль, немає громовідводів. А вони вражають передусім наші чутливі й беззахисні душі. Тому їм теж потрібен не лише захист, а саме зцілення, постійна духовна зарядка чи хоча б підзарядка. Якщо немає можливості не втрачати неперервного зв’язку з цим духовним струмом, природним живленням, то чому ми цього не робимо хоча б у період відпусток? Море, сонце і вода — це чудово. Але якщо насолоджуємося ними щороку тільки в якомусь одному місці Криму, Одещини, Херсонщини чи Миколаївщини, і лише на узбережжі тільки Чорного чи Азовського морів та їхніх затоках, і під одним і тим же дахом у нашвидкуруч напнутому наметі або санаторії чи будинку відпочинку, то яка від цього користь душі? Яка, якщо двотижневе чи навіть місячне перебування обмежується чотирикутником: спальня — їдальня — пляж — дискотека?
Щоправда, одного разу випало бути свідком того, з якими труднощами комплектувалися групи охочих для туристичних поїздок навколишніми історичними місцями. Часто таких ентузіастів набиралося 20—30 із 400—500 осіб. Чому ми такі, як то кажуть, важкі на підйом. Раз на п’ять-десять років ми можемо вибратися за 300—500 кілометрів, а то й далі, але чомусь лінуємося поїхати на екскурсію за 20—30 кілометрів, аби вперше в житті побачити храм або монастир, якому тисяча років, чи поклонитися землі, яка дала світові геніїв культури, мистецтва і науки. Буває навіть так, що до цих святих місць і їхати не треба, бо вони за кілометр-два від вашого головного місця відпочинку — пляжу, від якого для декого відірватися — це все одно, що зрада принципів.
Пригадую один цікавий випадок. Під час перебування у Франції десять чи п’ятнадцять осіб із делегації, в якій більшість становили чиновники аграрного сектору і які поїхали за досвідом, вирішили відвідати невелике село Коломбе-ле-Дез-Егліз, де на звичайному сільському цвинтарі похований президент Франції Шарль де Голль. І ось пам’ятаю, коли ми піднялися на гору, де встановлений величезний хрест, перед нашим зором внизу відкрилася чудова панорама краєвидів. І раптом один із чиновників розвів від захоплення руками і майже прокричав уголос: «То це ж наше Поділля». І негайно взявся фотографувати. Хтось розпізнав у навколишніх краєвидах Полтавщину, хтось Черкащину. Виявляється, треба було летіти за тисячі кілометрів у далеку чужу країну, аби згадати й оцінити красу рідного краю. Такого ж привабливого, чарівного, заворожливого, де, як у віршах Лесі Українки, і «дим солодкий».
Потім ми не раз поверталися в розмовах до тієї поїздки, уже в Україні. Для багатьох вона справді була поворотною в житті. Хтось долучився до видання туристичних листівок про рідний край, хтось обладнав садибу-музей свого видатного земляка, хтось у кожну відпустку відкриває для себе та своєї родини природні й історичні дива України. І у здоровому тілі має здоровий дух.
Отже, для оздоровлення душі не потрібні якихось надзвичайно дорогих та особливих ліків, тобто великих матеріальних витрат. Часто досить одного вашого бажання, аби її зачарував, а отже зцілив чи то сільський ставок під вербами, чи піднесений таємничий дух старовинного замку або ж цілюща, життєдайна аура, яку створює кожне дерево двохсотлітнього парку та будь-які інші речі, що створюють відчуття свята в повсякденності. І безперечно, що цієї духовної енергії вам вистачить надовго, щонайменше до наступної зустрічі з прекрасним і вічним.
