Пам’ять — основа ідентичності

«Реконструкція людяності» — яка влучна назва статті Олесі Яремчик та Христини Бондарєвої у «Дні» №№172, 173! Авторки дохідливо розглядають історичні процеси Німеччини в частині приходу до влади Гітлера у 1933 році. Показують, як вдалося націонал-соціалістичній партії НСДП об’єднати німецький народ навколо соціальних питань, а надалі обдурити його (!). Найцінніше, на мій погляд, в історії виникнення, становлення, потім і пануванні нацизму в Німеччині це те, як післявоєнна т, сучасна держава «розпорядилася» цими жахітливими моментами власної історії, оцінка і самооцінка содіяного зла проти людства і проти євреїв зокрема, тобто викорінення нацизму. Як на мене, це зразок мужності і зрілості громадянського суспільства Німеччини.

«Німці знайшли в собі сили покаятися за жахітливе тоталітарне минуле. 1970 року людей по цілому світу схвилювала одна фотографія. На ній зображений Віллі Брандт, який впав на коліна перед меморіалом — пам’ятником у Варшаві героям та жертвам повстання в єврейському гетто — на знак жаянья німців... Брандт — перший канцлер, який відвідав Ізраїль. Він зробив жест, який схвилював усю країну — зайшов у Яд ва-Шем навіть не в ярмулці, а в капелюсі, який носять ортодоксальні євреї» (О. Яремчук «Реконструкція людяності», «День» №172 від 24 вересня 2013 року). Тож сповна заслужено В. Брандту була присуджена Нобелівська премія миру саме за цю діяльність саме в цьому напрямку — денацифікації та покаяння перед світом. Певно, саме в цьому криється невичерпна сила німецького народу    — у визнанні своїх помилок та здатності до покаяння перед людством за ці злочини.

Мимоволі напрошуються паралелі ставлення німців до своєї гіркої та нелегкої історичної пам’яті — спадщини та українців до своєї і Голодомору, зокрема. Певним чином, це можна назвати чи охарактеризувати терміном «реконструкція людяності і пам’яті». Безумовно, нам є чому повчитися у цьому питанні у німців.

Німцям змалечку розказують (форми найрізноманітніші) про гірку помилку німецької нації (народи, відповідно до сучасної філософської установки, на жаль, теж можуть помилятися). І це їх не лякає, більше того, виховує відчуття своєї сили та величі, а відтак звідси вже один крок до патріотизму (істинного, не ялового, без усяких лапок). Тобто ми бачимо, що головним чинником виховання народу є не замовчування історичної правди, якою гіркою вона б не була, а навпаки, спрямування променя її в найпотаємніші закамарки причин виникнення нацизму, його становлення, тимчасової перемоги і поразки, як невідворотної світоглядної помилки.

А що ми бачимо в Україні сьогодні? Окрім того, що історична правда про т. зв. Громадянську війну у 20-х роках (читай війну більшовицької Росії проти України з наступною окупацією її), про Голодомор-Геноцид 1932—1933 рр. під час насильницької колективізації, применшення ролі українців у Другій Світовій війні і боротьби ОУН-УПА, зокрема, свідомо і злочинно спотворюються, так іще й замовчуються істинні причини та наслідки вчиненого. Тобто на цьому спотвореному тлі прекрасно розцвітають легенди і міфи вмерлого СРСР про «прекрасное совместное советское прошлое».

У даному випадку відбувається спекуляція з підміною звичайних людських почуттів у людей похилого віку (радянського гарту і виховання) — бо ж у молодості, як відомо, ми всі були кращі, і «сіль солоніша, і цукор солодший». В зв’язку з цим виникає резонне запитання: чому німці можуть так розпоряджатися своєю історією, мають мужність, так би мовити, перед світом «вивернути кожуха», ба більше, при цьому не втративши гідності, а навпаки, додавши ваги своєму авторитету у світі, покаявшись у злочинах перед людством, а ми не можемо так. Нас вистачає лише на констатацію фактів і концентрацію уваги на наших поразках, що, на загал, викликає зневіру, песимізм і створює передумови для чергових і майбутніх поразок, як необхідна даність їх. Якщо німці використовують свої історичні поразки для підняття нації, відродження з попелу, то ми, зупиняючись лише на констатації самих фактів, не роблячи історичних висновків, принижуємо Україну, тобто продовжуємо жити в полоні стереотипів та застарілих рефлексій. «Але стереотипи завжди сильніші за здоровий глузд» (О. Прилипко, «Стереотипічний зір», «День», №174—175 від 27 вересня ц.р.) Чому так?

Як на мене, у цьому питанні важливі такі моменти: відсутність стратегічної програми, системного підходу до вивчення нашої історії і виховання історичної пам’яті. Це повинен бути безперервний процес — ланцюг вивчення, переосмислення і захисту від спотворень і перекручень її (цієї історичної пам’яті) — від народження громадянина до самої смерті. Держава, якщо вона хоче бути міцною і надовго, повинна бути зацікавлена у постійній реконструкції людяності і пам’яті. Для цієї благородної мети не повинно бути обмежень коштів. Видатки на втілення і виховання політики пам’яті у щорічному бюджеті мають іти «червоним», тобто виділятися кошти за будь-яких умов.

«День», власне, як газета та видавництво, в цілому, дуже багато вже зробив і робить задля відродження історичної правди, повернення з небуття безлічі славетних імен, які достойно вінчають небосхил української історії. Варто нагадати, що під безпосередньою редакцією «Дня» вийшла ціла серія книжок: «Україна Incognita», «Дві Русі», «Ваші мертві вибрали мене» Д. Мейса, «Війни і мир...», «Екстракт 150», «Екстракт +200», серія «захалявних» книжок «Бронебійна публіцистика», а цього року іще й «Підривна література» тощо. Але діяльність «Дня» в масштабах України, погодьтеся, скоріше виняток із правил, а системна робота в цій галузі практично відсутня. Переконаний, що подібна діяльність повинна підтримуватися державою, можливо, доцільно на базі видавництва створити такий собі координаціний центр з відродження історичної пам’яті... (хоч де-факто він вже існує).

І наостанок. Хочеться вірити, що створення такого собі безперервного ланцюга історичної пам’яті в Україні якнайкраще і якнайшвидше буде сприяти прискоренню набуття українцями ідентичності, органічно вмонтованої в європейську історичну пам’ять.