Пам’ять про померлих потрібна всім

Відгук на статтю Ольги Сінькевич «Глухий кут» («День» № 13-14 від 25-26 січня 2013 року)

Мабуть, ніщо так не піднімає авторитету нашої улюбленої газети, як здатність ставити на перший план головні, сказати б, корінні речі та поняття: народ, людина, пам’ять. У статті «Глухий кут» Ольга Сінькевич у формі запитання так підбила підсумок своїм міркуванням з приводу незадовільного розгляду кримінальної справи щодо пограбування бронзового монумента з могили заслуженого тренера України Володимира Нагорного: «Хто ж міг знати, що в Україні настануть такі часи, коли безкарно обкрадатимуть і живих, і мертвих?» Та хіба це єдиний факт такого роду!

Київські кладовища завжди були важливою частиною як міського ландшафту, так і історико-культурного надбання. Ще 1995 року, чомусь у видавництві «Укрбланквидав», побачила світ унікальна ілюстрована монографія «Історія Київського некрополя» Людмили Андріївни Проценко, яку в Україні вважали найавторитетнішим, невгамовним і широко ерудованим дослідником найбагатшого некрополя з усіх українських міст. Як професіонал найвищого рівня Л. Проценко, переймаючись завзято збереженням пам’яті про минуле, упродовж багатьох років вивчила всі київські кладовища. Її книжка, створена здебільшого на документальних матеріалах, розкриває велику кількість нових осіб, котрі відіграли значну роль в історії Києва. Використано також і надмогильні написи, деякі з них стали єдиним збереженим джерелом, де викарбувані дати життя тієї чи іншої особи. У своїй монографії автор, зокрема, зазначає: «Відома істина, що народ — творець історії. Київ яскраво це підтверджує, але наш довідник відбиває не історію міста взагалі, а подає переважно осіб, які сприяли його розвитку, особливо видатних діячів, певних категорій осіб, які робили свій внесок, може, й скромний, на благо нашого міста... Робота над складанням некрополя розпочалася ще з 1966 року, картотека включених до видання осіб налічує 65 тис. одиниць, починаючи з часів Київської Русі й до наших днів (довідник охоплює осіб, похованих до 1987 р. — Авт.)».

На превеликий жаль, 7 вересня 2000 року Людмила Андріївна померла. Та її «Київський некрополь», який варто продовжити далі, але іншим довідником, зберігає для нас свою актуальність. Фундаментальна ѓрунтовність цієї надзвичайно цінної наукової праці служить поштовхом до роздумів, глибшого осмислення феномену «культура пам’яті», усвідомлення її значення та впливу на наше життя. Бо як інакше жити в цьому світі, якщо в ньому не буде культурних людей і не буде наведено ладу на могилах наших пращурів — великих та славетних, незнаних і звичайних людей усіх національностей та віросповідань?

Найважливіше ж, вочевидь, усвідомити: могили завжди сприймалися як святе місце, невипадково у народів різних віросповідань розвинутий культ померлих. Стан кладовищ — це культура народу. Сумно про це говорити, але процес руйнування київських кладовищ, що розпочався у трагічні 1930-ті з ліквідації сталінським режимом цвинтаря на Аскольдовій могилі, триває. Про ліквідовані у Києві в 1970-ті й 1980-ті роки кладовища — Йордано-Богословське на Пріорці, Микільсько-Слобідське на Лівому березі, Дехтярівське, Мостицьке (в районі Мостицького провулка), Вигурівське (у районі вулиць Артема та Піщаної), Щекавицьке — уже йшлося в засобах масової інформації, інших публікаціях. На жаль, крадуть на кладовищах все, що тільки можна вкрасти. Залізні огорожі, скульптури із цінних металів, гранітні плити й обеліски, хвойні вінки і навіть штучні квіти...

Мої знайомі, з якими обговорював цю проблему, угледіли у варварському ставленні до могил показник духовного стану суспільства загалом і вважають, що питання про відродження кладовищ тісно пов’язане з більш загальною проблемою повернення людині матеріально забезпеченого, осмисленого і духовно наповненого життя. Наголошувалося на загрозливому посиленні в суспільстві бідності, аморальності, цинізму, озлоблення. Бюрократичне господарювання, як свідчить практика, наочно відбивається на організації похорону: сповнена найвищого трагізму тема смерті не обходиться без хабарництва, наживи на чужому горі, чиновницького хамства. І все це — правда.

А тому невтомна турбота про збереження Київського некрополя має посісти належне місце в діяльності органів влади, місцевого самоврядування. Історична та культурна його значущість незаперечна. Цінність некрополя, на нашу думку, проглядається в декількох ракурсах. По-перше, повторюся, він увічнює пам’ять про найактивніших представників київської громади, котрі залишили в нашому місці по собі якийсь слід. По-друге, надгробні пам’ятники самі по собі є творами мистецтва. Як пам’ятки монументальної скульптури надгробки не лише потребують зберігання, а й заслуговують на те, щоб бути збереженими в їхньому «природному оточенні», у комплексі з іншими, простими обелісками, плитами, хрестами тощо. Як меморіальні комплекси некрополі є органічною частиною зовнішнього вигляду міста, пам’ятками містобудування. А крім того, сучасна людина знайде в епітафіях на кладовищах Києва й інші зразки високої творчості — вірші, шедеври красномовства, афоризми тощо. Також надгробки — це джерело історичних відомостей. І ще, слід говорити про кладовища не лише як про історичний меморіал, а й як про певну моральну цінність та моральну традицію, що відображається в могилах. Ушанування тих, хто жив до нас, збереження зв’язку між історичним минулим та сьогоденням — необхідна частина духовної культури суспільства, його моральної основи. Кладовища іноземних держав можуть бути прикладом історичної пам’яті. В усьому світі відомі такі кладовища-пантеони, як Арлінгтонське в Вашингтоні, Хайгетське в Лондоні, Пер-Лашез у Парижі, Кампасанто в італійських містах Генуї та Пізі, Шисаньлінь у Китаї і, нарешті, кладовища українців у Канаді. Інакше кажучи, нам є в кого запозичати досвід.

Може, це прозвучить трохи дивно, однак редакція газети «День» могла б звернутися до читачів із запитаннями: «Як порятувати наш некрополь?», «Яких змін і доповнень потребує, на вашу думку, Закон України «Про поховання та похорону справу?» і «Чи потрібен український пантеон?». Безперечно, поцікавитися можна й іншими питаннями. Мета такої акції — з’ясувати, як уявляє собі наша громадськість значення історичного некрополя Києва, чи є якась загальні погляди на його сучасний стан і перспективу, як усунути хиби та не припуститися помилок у цій справі. Лише завдяки цілеспрямованому вихованню помістивши кладовище та померлих у серця живих, можна сподіватися на радикальну зміну у ставленні до них, на поворот від байдужості й вандалізму до розсудливості і благочестя. У дискусії, звичайно ж, постане питання стосовно невідвідуваних могил. Пропоную поміркувати разом: хто може знати напевно, чи не стане у певний час відвідуваною невідвідувана могила?

Юрій КИЛИМНИК, кандидат філософських наук, Київ