Пам’ятник чи надгробок?

На тлі бурхливих дискусій навколо пам’ятників та пам’ятних знаків, що багато років точаться в українському суспільстві, хочеться поділитися думками з приводу того, які пам’ятники треба (а які не треба) зводити в Українській державі, щоб це були монументи, що підносять Україну, її фундаторів, а не викинуті на вітер народні гроші.

Пам’ятник Д.І.Яворницькому в Дніпропетровську, на його могилі, що знаходиться біля історичного музею, було відкрито 8 листопада1995 р. Автори монумента відомі: скульптор В.Р.Наконечний, архітектор В.І.Мірошниченко

Коли підходиш до місця, де знаходиться могила академіка Яворницького, бачиш перед собою відлиту в бронзі фігуру стилізованого українського селянина у строях XIX сторіччя, босоніж. У руках селянин тримає чималого хреста, кудись його несе, мабуть, на чиюсь могилу. У рисах селянина проглядається обличчя шановного академіка Д.І.Яворницького.

Глядача з першого погляду вражає якась приреченість композиції — немічний, бідно вдягнений старець босоніж несе хреста.

Мимоволі з’являється думка — цей чоловік, після тортур у катівні ЧК (чи якійсь іншій катівні), перед розстрілом, несе хреста на власну могилу.

Відразу виникає низка запитань: чому, навіть зараз, у часи існування Української держави, так міцно закорінено стереотип, що українець завжди (навіть якщо він і академік!) бідний, нещасний, забитий і, звичайно ж, босоніж? 

Часто, розглядаючи малюнки до українських казок, ловиш себе на думці — і чого це персонажі на ілюстраціях одягнені у драний, з численними латками, старий одяг? З тексту не випливає, що вони бідні. Увага! У художника спрацьовує стереотип — раз персонажі українці — значить вони бідні, і повинні мати бідний одяг.  

Такі сумні реалії, таке наше життя, будемо це вважати відголосками минулого.

Але цей пам’ятник творили фахівці — українці з вищою освітою, наша еліта! Чи задумувалися вони, чи розуміли, що зобразивши в такому вигляді вченого-історика зі світовим ім’ям, вони ллють воду на млин вказаного стереотипу, увічнюють (у буквальному смислі!) сумну думку — українець та бідність — синоніми, виховують у громадян, в тому числі у молоді, комплекс меншовартості, невіри у свої сили, у сили свого рідного народу, у майбутнє України.

Чому саме літньому чоловікові доручено нести хреста (а він, мабуть, важкий), невже не знайшлося більш фізично міцних мужчин, щоб донести хреста на місце його встановлення, тобто здійснити певний громадський ритуал?

І головне питання до авторів пам’ятника — для чого призначено хрест? Могила Яворницького поряд, вона без хреста. Так що? Академік несе хрест на свою могилу? Абсурд, чи не так, шановні автори?

Можливо, за думкою авторів, хреста буде встановлено на могилі героїв, що полягли в боях за волю України? Так що, виходить, що всі полягли, навіть нікому, крім немічного старця, принести та встановити хреста на могилі героїв? Хто ж тоді готував поховання, хто виготовив цього хреста?

Відповіді на це питання немає, як немає відповіді і на те, чому такий велет української науки, як академік Д.І.Яворницький, отримав такий, прямо скажемо, ганебний надгробок?   

Дивишся на старого, що одиноко несе хреста, і думаєш: щось страшенно символічне є у цьому — у черговий раз пограбовано український народ, олігархи, яким у кращому разі байдужа доля України, захопили левову дещицю нашого багатства, нищиться мораль, втрачається національна свідомість українців, втрачається мова, — і думаєш — а чи не на могилу України несе старець свого хреста? 

Хочеться вірити, що до цього не дійде, що ідеї Майдану переможуть, також хочеться вірити, що при спорудженні пам’ятників нашим визначним діячам не буде втрачено здорового глузду та елементарної логіки. 

Хтось із великих сказав, що архітектура — це застигла музика. Якщо розглядати прояви малоросійства у всіх його виглядах, то описаний вище пам’ятник можна сміливо назвати застиглою формою малоросійства, адже тут чітко видно його прояви — комплекс меншовартості, відсутність усякої перспективи українства, як ідеології, бажання заховатись від реального життя в минулі віки, пустити сльозу за втраченою Україною.

Як не згадати тут думки великого українця, поета, мислителя, воїна Є. Маланюка. У своїй відомій статті «Малоросійство» він писав: «У нас малоросійство було завжди хворобою не лише півінтелигенською, але, — й передовсім — інтелигенською, отже, поражало верству, що мала виконувати роль мозгового центру нації. І в цьому — суть проблеми». І далі: «Проблема малоросійства є однією з найважливіших, якщо не центральних проблем, безпосередньо звязаних з нашою основною проблемою — проблемою бездержавності. Що більше: це є та проблема, що першою встане перед державними мужами вже Державної України».

Як бачимо, Маланюк не помилився, малоросійство дуже сильно закорінене в українському суспільстві — цьому підтвердження — описаний вище пам’ятник. Перед державними мужами вже Державної України дуже гостро стоїть питання боротьби з малоросійством — це питання життя, питання майбутнього Української держави.

Виникає питання, чи варто порушувати цю тему, адже зрозуміло, що навряд хто буде зносити цього пам’ятника.

Та цієї теми торкатися таки варто, варто хоча б тому, що творіння монументального мистецтва — пам’ятники, пам’ятні знаки тощо — спрямовані у майбутнє, вони споруджуються на віки, тому треба докласти максимум зусиль, щоб у майбутньому не з’являлися подібні монументи, які, на жаль, є формою пропаганди ідей малоросійства.