Патріацид. Злочин проти України

Цінна пропозиція вищим органам української влади надійшла зі Школи права Університету КІМЕП (Алмати, Казахстан). Доктор права, професор Сергій Саяпін надіслав нещодавно для «Главкому» (http://glavcom.ua) ескіз наукової роботи «Патріацид. Злочин проти України». Думаю, читачеві навряд чи відоме значення слова «патріацид». Невипадково вже на початку зазначеної статті вчений-правознавець нагадав: «У серпні 1941 року Вінстон Черчилль, шокований жахами Голокосту, заявив у радіоефірі: «Ми є свідками злочину, що не має назви». Через три роки, в 1944 році, польський професор міжнародного права Рафаель Лемкін дав назву цьому жахливого злочину — геноцид (вбивство народу). Вже у грудні 1948 року Генеральна Асамблея ООН прийняла Конвенцію про попередження злочину геноциду і покарання за нього, і з часом новий термін «прижився» в юридичному дискурсі. Сьогодні весь світ є колективним свідком ще одного злочину, що досі не має назви».

•  «За лінгвістичною аналогією, — стверджує С. Саяпін, — цей злочин можна назвати «патріацидом» — знищенням державності (від латинського patria — «держава», «Батьківщина» і латинського caedare — «вбивати»). В даному разі Української державності. Сьогодні ми знаємо, що відповідно до статті 1 Монтевідейської конвенції 1933 року про права та обов’язки держав, держава характеризується наявністю постійного населення, визначеної території, уряду і здатності вступати в міжнародні відносини. Будь-яка людина здорового глузду не може не розуміти, що Україні щоразу намагаються «відмовити» у всіх цих ознаках державності. «Виходячи з цієї логіки, в березні 2014 року частину території нібито «недодержави» України було відторгнуто, а в серпні до східних регіонів України були введені російські війська — і представник Росії в Раді Безпеки ООН навіть не став це заперечувати», — пише Сергій Саяпін.

•  Про можливі наслідки всіх цих подій для Східної Європи та світу в цілому, враховуючи існуючий «потенціал смерті», залишається тільки прогнозувати, здогадуватися. Як зазначає вчений-правознавець, міжнародне право за несприятливого розвитку подій не зможе запобігти новій світовій пожежі.

Особливо б мені хотілося тут підкреслити ось що. Зверніть увагу, йдеться не просто про агресію, як вона записана в резолюції Генеральної Асамблеї ООН 1974 про визначення агресії, а саме про загрозу знищення державності зазначених країн. Тому шановний доктор права з казахського університету переконаний: цінність цієї резолюції в контексті української кризи є сумнівною, як мінімум, із трьох причин.

•  «Як так?» — запитає хтось. Сергій Саяпін відповідає: «По-перше, резолюції Генеральної Асамблеї ООН мають тільки рекомендаційний характер. По-друге, резолюція 1974 року передбачає, що Рада Безпеки ООН має визначити, що в конкретній ситуації було вчинено акт агресії за змістом резолюції, — а за відсутністю такого визначення й акту агресії, на який мала б реагувати ООН, ніби й немає. І, по-третє, діяння, про які йдеться в контексті української кризи (знищення державності), взагалі не передбачені в резолюції 1974 року — і в цьому сенсі вона по суті є обмежено прийнятною для врегулювання ситуації, що виникла». Загалом, підсумок такий, із жалем пише автор статті: «... У чинному міжнародному праві відсутнє юридично обов’язкове джерело (згадування. — Ю.К.), яке б чорним по білому забороняло одній країні здійснювати діяння, спрямовані на міжнародно-протиправне знищення державності іншої країни. І в цьому зв’язку дії проти України, погрози на адресу Польщі та країн Балтії, а також нещодавні натяки на адресу Казахстану про те, що у казахів до недавнього часу нібито взагалі не було власної державності, мали місце в контексті міжнародно-правового вакууму. А правовий вакуум є передумовою безкарності...»

•  Деякі читачі можуть заперечити: «Як це немає такого джерела в міжнародному праві? А Статут ООН із його забороною на застосування сили та загрози силою проти територіальної недоторканності чи політичної незалежності будь-якої держави?» І будуть праві, така норма в пункті 4 статті 2 Статуту ООН, дійсно, є. Проте вона, по-перше, безпосередньо охоплює тільки дві ознаки державності — територіальну недоторканність і політичну незалежність — і не охоплює (тобто, по суті, залишає без захисту) інші. По-друге, посилання в тому ж пункті на заборону застосування військової сили «будь-яким іншим чином, несумісним з цілями Об’єднаних Націй» дає чимало можливостей для різноманітних тлумачень — і, як наслідок, для різних бюрократичних зволікань.

Тут саме треба перейти до головного питання, яке спонукало Сергія Саяпіна взятися за перо. І щоб зберегти стиль, точність викладу, ще раз пошлюся на слова із його авторської статті: «Україна стала першою жертвою патріациду в новітній історії. І саме як жертва патріациду може стати ініціатором розробки міжнародного договору про заборону злочину патріациду і покарання за нього. Цей міжнародний договір має бути відкритий для участі всіх держав і встановлювати міжнародну відповідальність держави та індивідуальну кримінальну відповідальність за насильницькі посягання на державність іншої країни». Саяпін не став докладно розглядати структуру цього міжнародного акту, але кілька зауважень він все ж зробив.

•  Так, у цьому договорі, на його погляд, має бути прописана обов’язкова юрисдикція Міжнародного Суду ООН із питань його застосування й тлумачення, а також має бути зазначено, що режим його застосування буде автономним по відношенню до Ради Безпеки ООН. Крім того, він вважає необхідним продумати і співвідношення даного договору з механізмом Міжнародного кримінального суду щодо здійснення кримінального переслідування за злочин агресії, який, можливо, набуде чинності між окремими державами-учасниками Римського статуту МКС після 1 січня 2017 року. Слабкість механізму МКС полягає в тому, що навіть у разі набуття чинності відповідних поправок до Статуту, прийнятих у 2010 році в Кампалі, МКС матиме юрисдикцію виключно щодо діянь, перелічених у резолюції 1974 року про визначення агресії, — і в цьому сенсі, предметна юрисдикція МКС буде обмеженою за визначенням. І ще міжнародний договір про злочин патріациду має, на думку вченого, передбачати обов’язковий — менш бюрократичний і більш оперативний — механізм взаємодії держав-учасників у випадках посягання на їхню державність, а також містити особливі гарантії для невеликих держав.

•  І останнє. Про відповідальність суб’єктів міжнародного права за майбутнє всього людства. Не можна не погодитися з Сергієм Саяпіним у тому, що екстремальна ступінь небезпеки поточних подій в Україні для міжнародного правопорядку дає підстави вважати, що ініціативу України можуть підтримати дуже багато держав — адже в збереженні своєї державності зацікавлені всі країни. І чим швидше Україна виступить із такою ініціативою, тим краще буде для світової політики, міжнародних відносин. Хоч би яка була ймовірність патріациду, наше завдання, завдання всієї світової спільноти — зробити патріацид нейможливим. Тільки б встигнути, тільки б усвідомити, тільки б спромогтися ...