«Павле, дякую за вашу позицію!»

Я один із багатьох мільйонів росіян за національністю, які залишилися в Україні після розпаду СРСР. Мені 71 рік, у Росії народився, Навчався, три роки, на відміну від Президента Януковича, чесно виконував свій священний обов’язок перед Батьківщиною, закінчив Ленінградський політех, працював до середини червня 1982 р. —все в Росії. В середині червня 1982 р. за сімейними обставинами із сім’єю переїхав до України й проживаю в пе редмісті Таврійська — Новій Каховці.

Незважаючи на те, що живу в місті, де більшість (78%) на президентських виборах голосувала за Віктора Януковича, для мене читання п’ятничного номера «Дня», який приходить щопонеділка, —довгоочікувана зустріч із розумними людьми, однодумцями, від якої отримую не лише заряд позитивної енергії, але й, даруйте, в мої-то роки, набираюсь розуму (!), очищаючись від скверни нав’язаних комуністичною пропагандою оцінок подій минулого.

Творець утримав мене від вступу до компартії, не дав вчинити блюзнірство по відношенню до моїх бабусі й дідуся по маминій лінії, репресованих 1928 р. за відмову вступити в колгосп (у Вятській губернії), і щодо бабусі, дідуся, їхніх дітей по батьковій лінії, які встигли втекти із села до арешту (під Царицином). Про своє коріння я дізнався від покійних нині мами й тата десь у 1977 — 1980 роках — мовчали, боялися «народної» влади.

Громадянином України я себе визнав 24 листопада 2004 року. Цього дня в місті Нова Каховка почався і до середини грудня щодня проходив «майдан» людей, які відчули себе громадянами незалежної України. Здебільшого це була молодь, люди середнього віку. Мені пощастило бути одним із організаторів цього багатоденного мітингу-протесту. Пишу вам тому, що не можу не висловити два зауваження на адресу Павла Казаріна з приводу його, по суті, сповіді — статті «Я вчусь розуміти» («День», 11 березня 2011 р.).

Не можу погодитися з Павлом у його оцінці ролі Великої Батьківщини до примусу жителів західних областей — здебільшого це були українці — воювати з Червоною армією. На мою думку, старі й молоді взялися за зброю проти комуністичного режиму, який розстрілами й концтаборами заганяв їх у «колгоспнийрай». Не треба забувати, що хребет вільному селянству цей режим по чав ламати в Росії з 1918 року в гро мадянській війні, а закінчив Голодомором в Україні в 1932 — 1933 рр.

По-моєму, велика мудрість закладена в слова: «Ніколи не говори ніколи!». Це стосується, Павле, вашого твердження: «...мені, внукові двох ветеранів Великої Вітчизняної, ніколи не будуть близькими ідеали і методи ОУН-УПА і Степана Бандери». Мій батько, дядько теж воювали в Другій світовій війні. Але не за комуністичний режим із його колгоспною системою і концтаборами. А за врятування життя пацанів і пацанок, як я і мої однолітки. Сьогодні я усвідомлено схиляю голову в пам’ять про всіх полеглих і померлих від ран у боях за незалежність і свободу своєї Батьківщини. Воїни ОУН-УПА воювали й гинули за незалежність своєї Батьківщини. Окупант, незалежно від того, хто він — націонал-соціаліст (нацист) чи комуніст, все одно окупант, ворог. Мине час, і ви, Павле, як і я, приймете цю гірку істину. А у всьому іншому я з вами цілком згоден, спасибі вам за вашу позицію!

Пані Ларисо! Приблизно в 1989 р., в ту пору комуністична «Комсомолка» дала інформацію про підготовлених у школі Харківського КДБ близько 72-х загонів головорізів, направлених у ліси західних областей України під виглядом бійців ОУН-УПА. Вважаю, було б дуже корисним для багатьох прочитати в «Дні» документальне підтвердження цієї інформації. Також корисним було б прочитати про війну селян проти більшовицького свавілля, яку в шкільній програмі йменували «куркульським повстанням» — «антоновщиною»; чи є документальне підтвердження того, що Тухачевський із дозволу «вождя світового пролетаріату» — Ульянова-Леніна — застосовував проти повсталих селян гази, що було заборонено міжнародним співтовариством?

Здоров’я і вдячних читачів, які встали і встають із колін, з пробудженою самосвідомістю і самоповагою вам і всьому колективу газети «День»!