Перемога під мелодію «Черемшини»

Упродовж тривалої історії радянського футболу українські клуби завжди грали на рівних із російськими, а частенько й тотально переважали їх. Київське «Динамо», донецький «Шахтар», дніпропетровський «Дніпро», луганська «Зоря», харківський «Металіст» досі зберігають у своїх скарбничках найпрестижніші трофеї того часу. Проте мало яка нагорода цих клубів викликала настільки гучний резонанс, як здобуття львівськими «Карпатами» Кубка СРСР-1969.

Річ у тім, що «Карпати» пробилися до фіналу в ранзі колективу неелітного дивізіону. Стартувавши в 1/32 фіналу, підопічні Ернеста Юста по черзі «вклали на лопатки» одеський СКА, єреванський «Арарат», одеський «Чорноморець», воронезький «Труд» і команду «Суднобудівник» із Миколаєва. Тим часом їхній суперник — команда СКА (Ростов-на-Дону) — входила до трійки лідерів чемпіонату Союзу у вищій лізі. Зрозуміло, що напередодні фінального матчу в ролі очевидного фаворита були ростовці, тоді як в успіх «Карпат» вірили лише найпалкіші їхні вболівальники. За словами капітана львівської команди Ігоря Кульчицького, армійці вважали галичан хлопчиками для биття. Дехто з російських футболістів навіть демонстративно вдавав, наче ніколи не чув про існування Львова: «Это же деревня какая-то!». Це зайвий раз зачепило гонор гордих галичан і стало для них додатковим подразником.

Щоправда, дебют поєдинку на московських «Лужниках» українці повністю провалили. Дався взнаки тиск 80-тисячних трибун стадіону, які в основному підтримували СКА. На 20-й хвилині голкіпер «Карпат» Віктор Турпак таки був змушений виймати м’яча із сітки власних воріт. Але вболівальники «зелено-білих», які прибули на фінал спецпотягом «Львів — Москва», дзвінкоголосим хором затягли на трибунах «Рости, рости, черемшино, широко ся розростай!». Як зізнавалися потім переможці, ця пісня стала для них своєрідним допінгом, тож у другому таймі «Карпати» завдяки голам Геннадія Лихачова і Володимира Булгакова повністю переламали хід поєдинку на свою користь — 2:1. Наприкінці матчу армійці влаштували штурм воріт львів’ян і навіть зуміли забити гол, проте зробили це з очевидного офсайду. Все, фінальний свисток! «Карпати» святкують перемогу, а на трибунах спалахують імпровізовані смолоскипи, які нашвидкуруч «змайстрували» з газет безтямно щасливі гості зі Львова.

«Тим часом у Ростові вже підготувалися до зустрічі своєї команди як переможців, — згадує в одному зі своїх інтерв’ю Ігор Кульчицький. — Командувач Бєліков мав вітати їх на білому коні, партійні органи купили килим, яким мали б крокувати переможці по приземленні літака. А ми то все «поламали». Ростовські хлопці впали та й плачуть. Я такого більше ніде не бачив».

Упродовж матчу наставник «Карпат» Ернест Юст не зробив жодної заміни, тож кубкові нагороди приміряли одинадцять футболістів, серед яких голкіпер Віктор Турпак, захисники Валерій Сиров, Іван Герег, Ростислав Поточняк, Петро Данильчук, півзахисники Володимир Булгаков, Лев Броварський, Геннадій Лихачов, Ігор Кульчицький, форварди Янош Габовда та Володимир Данилюк. Завдяки самовідданій грі цих футболістів Львів на власні очі побачив другий за престижністю трофей радянського футболу. Упродовж року складений зі срібла та кришталю кубок експонувався у Львівському історичному музеї. Зараз легендарна нагорода спочиває в Залі футбольної слави, що в Москві.

Після сенсаційної перемоги «Карпат» відбулося ще 22 розіграші Кубка СРСР. Однак ні до, ні після «Карпат» жодна неелітна команда так і не спромоглася повторити досягнення львівських футболістів — здійняти над головою кришталевий кубок.