Після жахливого голоду їли паски з молоком...

Батько після закінчення війни ще довго лікувався у шпиталі міста Берген. Від голоду померли дві сестри — восьми і чотирьох років. Потім злягла і померла мати. Старша сестра, їй було 16 років, а мені — 10, відвезла мене у Західну Україну. Туди їздили, щось міняли і рятувалися. Ми здобули хлібину, дібралися до Ахтирки. Грошей на квитки не було, причепилися на східці. Перед очима бачу хлопчика на милицях, його теж не пустили у вагон, бідолаха плакав. Було це у середині квітня, ночі були надто холодні. Не уявляю, як я не зірвався зі східців, коли засинав, обхопивши поручні.

З нами їхала дівчина років двадцяти. Не питали, куди їздила, голодна. Ми відламали шматок хліба, пригостили. Розповіла, що їде до Тернополя, живе на станції, пообіцяла пустити на нічліг. Ми зраділи, бо зможемо обігрітися... Ми прийшли до хати дівчини. Вона зайшла і не показувалась, ми сиділи на подвір’ї. Довго ніхто не виходив. Видно, не раді там гостям. Нарешті вийшла жінка, ми стали просити, пояснили все, вона зайшла мовчки в хату, мабуть, з кимось радитись. Вийшла і впустила. Було тепло, на підлозі переспали. Ранком підійшли на перон. Стояв пасажирський поїзд. На диво провідників не було. Ми зайшли у вагон, поїзд рушив на Львів. У Львові пересіли на інший поїзд, який теж був без провідників. Пізніше здогадались, що наближалося свято Великодня. Зійшли зовсім на станції Старий Самбір. Перед тим бачили перекинуті німецькі вагони, нам підказали, що ешелон підірвала УПА...

Отже, ми пішли у перше село Стрільбичі. Попали ніби у рай. Після жахливого голоду ми їли білі паски з молоком. На столі варені яйця, буженина, великі варені груші, сливовий соус. Ми хотіли де-не-де найнятись на якусь роботу, але всі місця були зайняті такими, як ми. Кілометрів через два ми прийшли у друге село Біличі. Були вже Карпати. Підійшли до красивої церкви, була служба Божа. Навкруги церкви тричі пройшла хода, несли на ношах статую Божої Матері. Навпроти дверей стояли п’ять молодих людей з карабінами. То були бійці УПА...

Я потрапив у одну сім’ю пасти трьох корів і допомагав чим міг. Сестра найнялась у другому селі і через три місяці поїхала додому, а я жив там ще шість років. Колгоспів не було. Була важка праця. Вручну сіяли, пололи, серпами жали, виносили на гору на спині борону і тягли за собою коней з плугом. Були багатодітні сім’ї, у кожній по два, три міцних чоловіків. Я пішов до школи, закінчив сім класів.

Одного разу в лісі ми пасли худобу, розмістилися пополуднувати на поляні. Їжа була смачною: печена картопля і кислий сир. Несподівано з’явилася група озброєних людей — чоловіків десять-дванадцять. Серед них був хлопчина і високий літній чоловік. Ми віддали їм свої полудники. Вони посідали поруч. Молоді люди — жартівники. У літнього чоловіка зброї не було, лише підвішені до пояса три гранати, а в руках палка. У одного молодика теж не було зброї, але він похвалився, що вона є і надто грізна. У кишенях були камені. Командир із зеленою зіркою запитав, хто ми за національністю. Ми дружно відповіли, що двоє руських, один бесараб, останні місцеві українці. Він, звертаючись до більшості, просив не скривджувати меншість, бо за це Бог покарає, запитав про навчання і наполегливо вимагав гарно навчатися: «Україні потрібні розумні діти». Ми читали вірші Шевченка, Пушкіна, Лесі Українки. Я читав Некрасова «Школьник». Командир плакав. Видно, у нього були діти. Потім сказав, що щось заграє Петрусь, звертаючись до хлопчини. Ми помітили, що у нього перебинтовані полотняною матерією груди. Обличчя худе і бліде, мабуть, турбувала рана. Він дістав з торби скрипку і заграв, супроводжуючи співом. Потім я дізнався, що то була «Ще не вмерла Україна...» Я ніколи більше не зустрічав співака-скрипаля. Коли виводив високі ноти, обличчя від болю блідніло. Він увесь час поправляв автомат. Не «пощастило», видно, радянському патріоту, не убив такий дар, зате тяжко поранив.

В селі скиталися привезені кимось діти з Росії, сходу і півдня України. Їх усіх брали в родини, на жаль, по одному. Розлучалися часто братики і сестрички, отримували різні прізвища. Свідоцтва про народження виписували у сільраді згідно зі спогадами дітей і тим, які вони на вигляд.