Політика «своєї землі»
Майже усі відпустки я з друзями проводжу у туристичних походах на байдарках річками України. Цього разу це була Ворскла, що протікає на Полтавщині. Останній раз я був на Ворсклі 1990 року. З того часу вода стала чистішою — видно вглиб на два-три метри. Кажуть, що прозорішою стала відтоді, як перестали надходити води з мінеральними добривами з полів. Річка просто чудова. Цього літа сильно заважали оси, ґедзі та, як завжди, комарі. Але це, як кажуть, «натюрліх» — від людей мало залежить. Основним психологічним дискомфортом були купи сміття у зонах відпочинку людей. Та й по всій річці у місцях природніх завалів та загат збирається безліч сміття, що тримається на поверхні. Сміття природного походження з часом розкладається. Залишається лише техногенне — пластик. В основному, це — пластикові пляшки. Екологи кажуть, що вони розкладуться лише за років триста. В Україні ці пляшки почали масово виготовлятися років п’ять-шість тому. Але за цей час вони засмітили чимало території.
Важка ситуація зі сміттям не тільки у чудових зонах відпочинку на ріках, але й у приміських лісах, куди люди виїжджають на вихідні.
Сміття від відвідування людиною природи можна розділити на певні категорії: папір, поліетиленові кульки, використані консервні бляшанки, скляний посуд та пластикові пляшки.
Екологічно свідомі туристи, чиїм принципом є залишати за собою місце стоянки чи відпочинку чистішим від попереднього, діють наступним чином. Папір, поліетиленові пакети та пластикові пляшки спалюються на вогнищі. Вогнище мусить бути достатньо сильним, щоби пластмаса перегорала, а не плавилась і диміла, бо в такому стані у повітря потрапляє багато канцерогенів. На велике вогнище кидають і використані бляшанки від консервів, на яких окислюється, перегорає покриття. Такі бляшанки потім закопують у землю. За три-чотири роки вони перетворюються у порошок — іржу.
Складніше зі скляним посудом — не всюди малозабезпечені люди збирають скляну тару, в основному, тільки в межах міста і тільки ту, яку приймають. Нестандартна тара або тара з фірмовими знаками залишається. Туристи скляний посуд часто також кидають у вогнище, де він стає крихким, кладуть до ями, товчуть і закопують.
Описане, мабуть, не є правильним iз точки зору професійного еколога, але це усе, що може зробити людина, щоб не залишати після себе сміття на природі. Для більш правильного знищення сміття туристам бракує певних знань, які нормальна держава мала б пропагувати. Але і ці примітивні дії у своїй більшості не виконуються через низьку екологічну культуру населення.
Як очистити довкілля, як поводитися туристові на природі, як залишити після себе чисте місце відпочинку — про це держава поки що не турбується. Вважається, що є більші проблеми. Дивною є і поведінка екологічних партій, насамперед «зелених». За десять років не створено відчутної мережі екологічної освіти, немає роботи з дітьми, з населенням. Це було б корисним, насамперед, і для партії, яка б мала авторитет і реальну опору в суспільстві.
На мою думку, думку дилетанта, проблема виглядає досить просто, без особливо великих додаткових капіталовкладень. По- перше, це освіта у школі — як поводитися зі сміттям. Залучати дітей до очищення територій від пластмаси, за це школам надавати допомогу у втiленнi екологічної програми. По-друге — введення заставної ціни на скляний посуд, щоб стандартна пляшка коштувала копійок п’ятдесят. Також введення «акцизної» ціни на нестандартну та фірмову тару, окрім заставної ціни, щоб така пляшка коштувала близько гривні. Тоді пенсіонери, безробітні та бездомні за ними будуть також ходити у «туристичні» походи. Гроші від «акцизу» використовувати на програму збирання пластикового посуду, на який також слід ввести заставну ціну — копійок 10—15. І ці гроші також залучити у програму. Зібраний пластик переробляти на інші цілі, як це робиться у світі.
І тоді виїзд на природу, зелений туризм, походи у гори, по ріках, лісах будуть приносити людям тільки позитивні емоції, звичайно, за винятком «натюрліху», без якого, як і без усіляких труднощів, туристичний похід не мав би такої потенції до споминів.
