Польський дослідник історії України з Олександрівки

Двадцять п’ятого вересня на будівлі районної бібліотеки у селищі Олександрівка на Кіровоградщині відкрили пам’ятну дошку з нагоди 210-ї річниці з дня народження Міхала Грабовського (1804—1863) — польського літератора, історика, публіциста й громадського діяча, одного із засновників «української історичної школи» в польській романтичній історіографії 40—60-х років ХІХ ст... В урочистих заходах взяли участь представники обласної та районної влади, польської діаспори у Кіровоградській області та жителі Олександрівки.

Творчість М. Грабовського вплинула на плеяду визначних діячів польської й української культури — Ю. Словацького, В. Антоновича, Г. Сенкевича та ін., спонукавши їх до поглибленого знайомства з історією України. Варто також зазначити, що один із найбільш впливових діячів українського національного Відродження ХІХ ст. Пантелеймон Куліш, який сприйняв низку його ідей, називав Грабовського «українським Вальтером Скоттом», послуговувався його порадами при створенні першого українського історичного роману «Чорна Рада», надрукував архіважливу для розуміння польської версії причин польсько-українського історичного «антагонізму» статтю в «Записках о Южной Руси» атестуючи польського ученого як найкращого фахівця з історії України.

Народився М. Грабовський на Волині в шляхетській родині, яка мала досить великі земельні володіння на Правобережній Україні. Дитячі роки провів в Олександрівці, де батько купив маєток із 229 кріпаками чоловічої статі та кам’яним будинком у готичному стилі на березі Тясмина, та куди переїхав із сім’єю. Навчався в Уманській гімназії разом із відомими згодом польськими поетами, представниками української течії в польській романтичній літературі Б. Залєським та С. Гощинським. Через вільнодумство й непорозуміння з дирекцією закладу не закінчив гімназії і переїхав до Одеси. А 1825-го оселився в родовому помісті в Олександрівці, періодично виїжджаючи до Києва, Варшави, Відня переважно для своїх наукових занять. Саме в «олександрівський період» свого життя став видатним істориком, літературним критиком і публіцистом. Під псевдонімом «Едвард Тарша» розпочав свою літературну діяльність з «історичної белетристики» в дусі Вальтера Скотта, опублікувавши повісті з українського життя «Коліївщина і степи» (1838), «Станція Гуляйпільська» (1840), «Тай хури» (1845), «Оповідання курінного» та ін. Більшість з цих творів перекладені російською мовою П. Кулішем та публікувалися в «Московитянине» М. Погодина й «Современнике».

Позбавлений можливості доносити свої думки до широкого польського читацького загалу, М. Грабовський повністю віддається джерельній евристиці, відшуковуючи стародруки та колекціонуючи українські старожитності. Його матеріалами з археології України скористався київський цивільний губернатор Іван Фундуклей, видрукувавши одну з перших на теренах Росії археологічних розвідок «Обозрение могил, валов и городищ Киевской губернии» (1848). У передмові до видання Фундуклей прямо зазначає, що «багато зобов’язаний у виконанні своєї праці сприянню чигиринського поміщика М.А. Грабовського». За два роки побачила світ книжка й самого М. Грабовського Ukraina dawna i terazniejsza («Україна давня і сучасна»), присвячена археологічним пам’яткам Наддніпрянської України.

У 40-х роках остаточно викристалізовуються ідеологія й історичні погляди М. Грабовського. Особливо важливу інформацію в цьому плані містить тритомна праця «Література і критика», значна частина якої присвячена українській школі в польській літературі та екскурсам з історії України.

Романтичну лабораторію М. Грабовського характеризує його формула дослідження, яка зведена до тріади: «народність», «яскрава оповідь», «історична правда». В одному з листів до Пантелеймона Куліша Грабовський констатує, що «польська історія спотворена, а література гине, бо в них є лише тенденція та політика». За відсутність «історичної правди» Грабовський критикує «Полтаву» О.С. Пушкіна, вважаючи, що його герої «неправдиві, а тому дерев’яні». Грабовського не влаштовує «героїчна брехня», і він прагне до створення «дієвої», але водночас «правдивої» картини минулого.

Якщо попередники Грабовського в польській романтичній історіографії та літературі, зокрема й ті, які були пройняті щирими українофільськими симпатіями, старанно обминали селянсько-українські та польсько-панські взаємини, Грабовський з усією повнотою піднімає не лише міжетнічне, а й соціальне тло, на основі якого відбувалися українські повстання. Саме такий об’єктивний підхід польський історик демонструє у творі «Коліївщина і степи», де показана мотивація повстанців та їхня непослідовність у своїх діях, з одного боку, та нічим не виправдана жорстокість польських панів — з іншого.

Є факти, що Міхал Грабовський займався і доброчинністю. Незважаючи на те, що власниками Олександрівки була, в числі інших, і поміщиця Єфросинія Бєляєва, православної віри, нову православну церкву в містечку спорудив 1851-го (за іншими відомостями — 1850-го) році католик Міхал Грабовський. Побудував він також і католицький костьол.

Був Міхал Грабовський і шанувальником малярства. У нього була власна колекція картин, він охоче спілкувався з художниками. В олександрівському маєтку побували художники Лев Жемчужников та Наполеон Орда. Останній залишив зображення палацу Міхала Грабовського в Олександрівці.

На гостині в Олександрівці у Грабовського 1843-го побував Тарас Шевченко. На тривалій гостині та творчому пленері неодноразово (1843, 1844, 1856) перебував Пантелеймон Куліш. Також у маєтку побували письменники Северин Гощинський, Тимко Падура, Богдан Залеський, Ромуальд Підберезський, державний діяч і учений Іван Фундуклей.

І після 1850-го, коли Міхал Грабовський придбав будинок у Києві, на Андріївському узвозі, він часто перебував у своїх володіннях в Олександрівці. Адже тут йому належала цукроварня і 1280 десятин землі.

Слід відзначити ще один важливий момент ролі М. Грабовського в оформленні української історичної школи — його виняткову комунікабельність. Опубліковані листи М. Грабовського до низки діячів польської науки й культури розкривають не лише розмаїття його дослідницьких інтересів, а й підкреслюють ту особливу роль, яку він відіграв у піднесенні престижу дослідника історії України.