Про «чисті» руки та брудні душі
Багато хто з вас, мабуть, пам’ятає, як Сергій Головатий, тоді ще молодий і безкомпромісний політик і юрист, обійнявши вперше посаду міністра юстиції України, запропонував президенту Леоніду Кучмі суспільно-політичну й моральну акцію «Чисті руки». Прагнення й мета в амбіційного чиновника були благородні: зменшити апетити вітчизняних корупціонерів та продемонструвати Європі та світу намір української влади широкомасштабно боротися із хабарництвом на всіх рівнях. Тобто, акція означала не що інше, як оголошення війни корупції. Треба сказати, що чимало людей у суспільстві щиро повірили в починання молодого міністра. Але швидко їхня віра розтала, як літній ранковий туман. Бо ті, кого це насправді стосувалося, із самого початку знали, що це був шлях у нікуди. Бо саме в той час на найвищому рівні народжувалися і втілювалися в життя різні корупційні схеми. Багато державного майна ще лежало без належного догляду, і на нього вже поклали око найвищі чиновники та їхнє середовище. Це ще не були «любі» й «милі» друзі, а просто «свої» по духу, з відповідним світоглядом, притаманним вузькому сімейному колу.
Тому задекларований саме тоді провідником Руху В’ячеславом Чорноволом лозунг «Бандити повинні сидіти у тюрмах», хоч і був певним суспільним громом, але його не почули, а точніше, не злякалися ті, проти кого був спрямований цей лозунг. Бо в корупційному середовищі вже кувався надійний захисний щит, на сторожі якого стали різного роду «орли». Тож, окрім остракізму й відвертого спротиву, насамперед, з боку владних чиновників як батьків української корупції, ідея Головатого так нічого позитивного й не дала. Навпаки, тодішня влада зробила все можливе, аби цю ініціативу якнайшвидше поховати й забути. І правда, до приходу «помаранчевої» влади про неї не згадували. У 2005 році про «чисті руки», або про руки, які нічого не брали й зовсім не крадуть, згадали знову. Але тільки в особі Президента. Інші, передусім маю на увазі тих, хто за минулої влади обурювався, що ідею Головатого підрубали під корінь, чомусь не говорили про свої «чисті» руки. Можливо, тому, що не в одного «милого» й «любого» на той час уже був за плечима не зовсім прозорий шлях у бізнес. І проходили вони його тими ж маршрутами, що й інші птахи з кучмівських гнізд. Тому, не побачивши великої різниці між першими та другими, між «батьками» та «дітьми» молодої української корупції, той же Сергій Головатий, обійнявши посаду міністра юстиції вдруге, так і не повернувся до своєї ідеї про чисті руки. Отож, доводиться лише гадати, хто став на заваді у міністра й що послужило головною перешкодою для втілення забутого проекту. Тим більше, що під свіжими гаслами помаранчевої революції переважна більшість суспільства не лише повірила, що таке можливе, а й готова була сприяти цьому. Тобто, прихильників ідеї не бракувало. Не знайшлося виконавців, — зокрема, надійних миючих засобів і некорумпованих чистильників, аби відмити роками накопичений бруд. Але, на жаль, не на шкірі рук. Шкіру можна відмити, відчистити. А ось із душею складніше. І саме там накопичився основний бруд, якого вже не вимити й не вишкребти.
Мабуть, не один із нас ставив собі запитання: «Звідки коріння цього зла?» І справді, звідки, здавалося б, у нашому незалежному молодому державному організмі раптом з’явився цей вірус корупції? По-перше, не раптом. Він був і раніше, а лише причаївся на деякий час у душах тих компартійних і комсомольських функціонерів і чиновників, які прийшли в українську владу на початку 90-х років. По-друге, вони з партії й не виходили, а лише на перших порах заховали у шухляди свої червоні квитки. А ось приховати свої хапальні інстинкти, відпрацьовані до автоматизму, — не змогли. І в незалежній Україні, коли в їхніх руках опинилося все державне нічийне майно — від землі й до Чорноморського флоту — і його можна було безперешкодно прихватизовувати, вони й показали свої здібності до масового державного грабунку.
Чимало малих і великих чиновників відчули себе настільки незалежними від закону, що хабарництво для них стало не лише другою професією, а способом життя, обов’язковим додатком до службових повноважень, які негласно, по вертикалі й горизонталі, передаються від одного державного службовця до іншого. І навіть у спадок. Сьогодні це вже карколомний спрут. Невипадково чимало посад, як говорять в народі, «хлібних», а точніше, сприятливих для різного роду хабарів, купуються за великі гроші. Тобто стали товаром. За такі ж гроші купуються й судові вироки, депутатські мандати, звання, дипломи про освіту та ін. Тобто країна перетворюється на величезний корупційний ринок, де основним атрибутом вирішення питань є його величність КОНВЕРТ. Прикро, але влада часто сприяє цьому своїми законами, постановами, рішеннями, в яких постійно є так звані «пролазки», на які вам вкаже чиновник, але... за відповідний хабар. Невипадково сьогодні рідкістю стають руки, які ніколи, нікому й нічого НЕ ДАВАЛИ. Але вони змушені це робити наперекір власній волі, сумлінню. Бо все більше стає неможливим жити у корумпованому суспільстві та бути незалежним від нього. Тож я думаю, що варто якнайшвидше перейти від використання детекторів брехні, до яких адаптувався вже кожен чиновник, до масового виробництва ДЕТЕКТОРІВ ОЧИЩЕННЯ. Може, у такий спосіб врятуємо душі хоч ще ненароджених.
