Про дружбу двох Василів

Під час війни Росія завжди діє за перевіреною і відшліфованою імперською  схемою. Спочатку окупує територію, потім знищує (депортує чи залякує) тих, хто може чинити опір, і нарешті виховує нове покоління. А воно вже скоріше піде загарбувати чужі території, аніж боротиметься за визволення рідного краю. Бо регіону відразу нав’язується інша трактовка історії.

Скажімо, у статті «Связи с Кубанью не прекращаю...» науковець Володимир Науменко з Краснодара так пише про свого земляка, краєзнавця Василя Орла (1928—1987): «Гонимый чиновничьим произволом, он вынужден был в самом расцвете творческих сил покинуть родную Кубань и переехать на постоянное место жительства на Украину, но связи со своей малой Родиной не прерывал никогда...» Подумалося: чому ж автор трактує переїзд в Україну, ніби якусь трагедію? Це ж неабиякий позитив — переїхати на материк, де патріотів України більше, і де працю краєзнавця є кому оцінити. Тут радіти треба! Та, очевидно, на Кубані по-іншому писати не заведено, адже Україна трактується, як «несправжня» Росія, а то й взагалі — колонія Заходу. А як було насправді? Світло на події проливає листування Василя Орла з професором Василем Горбачуком (1927—2013), який виховав цілу когорту патріотів, викладаючи мову і літературу в Слов’янську, що на Донбасі. Щоправда, 1964 року Василь Тихонович був ще молодим українським філологом і проживав у Вінниці. Але чомусь уболівав за долю свого кубанського тезки і ровесника. Василь Орел відповідав взаємністю.

Отже, не в «поганій» Україні справа, яка могла б чимось перешкодити кубанському краєзнавству, а в тому, що хтось систематично обрубував зв’язки між Кубанню та Україною. Василь Орел спочатку писав Горбачукові російською, а далі вже українською: «Шановний друже! Одержав ваш дорогий подарунок — примірники журналу «Вітчизна», щира вдяка вам за це. Мені дуже приємно, що Вам сподобалось оповідання. Про Кухаренка дуже мало чого написано, ще менш надруковано. Зібрав дуже цікаві речі про Кухаренка. Які думки? З одного боку, може і є користь бути на Кубані, та як я побув у Краснодарі та порозмовляв з «власть імущими», то зробив висновки — нема чого залишатись на Кубані. Ось що мені сказав колишній голова спілки письменників Кубані поет Бакалдін: «Ты занимаешься УКРАИНИЗАЦИЕЙ, мы этого не позволим, вам МАЛО КРЫМА, КУБАНЬ МЫ НЕ ОТДАДИМ!» Багатенько було ще чого сказано, але хватить і цього, щоб уявити собі становище на Кубані (...) Що, чекати поки дійсно мене проголосять націоналістом або ще яку грязь знайдуть? Здається, цього робить нема чого. Яка тут може бути мета? Мета одна — вони не хотять, та й не можуть забути того, як вони ласо живуть на Кубані. Що буду робити я? По-перше, треба покинути Кубань, на жаль, це так. Зібрав матеріали до двох книжок: «Я.Г. Кухаренко — літературно-біографічний нарис» і «Українські театральні трупи на Кубані». Перша частина — дожовтневий період.

Здається, що цього досить. Як до цього додати, що я вже почав писати повість «Невський граніт» про зустріч Кухаренка з Шевченком, то й вийде, що мені вистачить праці й на Україні. Український читач вже трохи знає, що я пишу про Кубань, і йому все одно, де цей письменник живе, чи на Кубані, чи на Україні. Навпаки, на Україні ще ліпше — друкуємо-то не в кубанських ізданіях! (...)  Декілька слів про себе: мені 36 років, 1950 року закінчив Краснодарський педінститут, працював у школах, був зав. навчальною частиною, директором школи, працював у відділі культури, в редакціях газет. Отакі справи. Пишіть, я завжди радію вашим листам...». ОРЕЛ В.Н. 23.VI.1964 р.

***

Як бачимо, кубанець майже вільно писав українською! Воно й не дивно, бо півстоліття тому козацька «балачка» лунала майже в кожній станиці. І це та обставина, яка дуже ріднила обох Василів. І один, і другий народилися поза межами Української РСР. Василь Орел — в станиці Васюринській на Кубані (Росія), а Василь Горбачук — в селі Міжлісся на Берестейщині (Білорусь). І один і другий змалку чули навколо себе українську мову. Мало того, Василь Горбачук був свідком героїчної та жертовної боротьби УПА на білоруському Поліссі. Натомість, червоних партизанів завжди згадував, як злодіїв і мародерів. Упродовж десяти років я мав можливість спілкуватися з Василем Тихоновичем, тому добре знаю, що в його філологічному виборі опосередковано «винні» саме українські повстанці.

Професор завжди з хвилюванням розповідав про один випадок. Якось у них на хуторі зупинився повстанський рій. Але потім, серед ночі, бійці Опору вимушені були йти далі. Видно, помітили чи відчули присутність тих, хто за ними полював. Інтуїція командира не підвела, довелося вириватися з кільця. Тоді, прикриваючи своїх, був тяжко поранений шістнадцятирічний повстанець на псевдо «Веселий». Куля пробила легені, але хлопець міг би вижити... ціною зради. Енкаведисти перебинтували його і завезли до районної лікарні. Однак, вибравши момент, коли медсестра задрімала, повстанець від’єднав від себе крапельниці і все, що забезпечувало життєдіяльність. Помер, щоб під тортурами не видати, де боївка перебувала тієї ночі. Якби видав, то родину Горбачуків, поза всяким сумнівом, депортували б до Сибіру. Це не єдиний приклад жертовності бійців народної армії, яка намагалася захистити берестейський люд від агресивної радянщини, але найбільш пам’ятний. Василь зрозумів, що збройно перемогти ворога не вдасться. Треба рятувати мову, яка є головним стрижнем українського світу. Тому й поїхав учитися до Львова... І кому ж, як не берестейцю, зрозуміти кубанське серце?

У квітні цього року рідні, друзі й науковці відзначали 90-річчя з дня народження професора Горбачука. А 10 січня 2018-го виповниться 90 років з дня народження Василя Орла. Тепер, коли імперія нагадала українцям, як легко вона може «відкушувати» території, як оперативно може присилати туди своїх бакалдіних, гіві і моторол, приклад щирої дружби берестейця і кубанця стає дуже символічним. І, як ніколи, актуальним. Пам’ятаймо про наших «кращих», про тих, хто у важкі часи намагався зберегти від руйнації український материк.