Про моїх прадідусів та прабабусь

«Згадуйте предків своїх, щоб історія перед вами не згасла, і золотої нитки не згубіть», — писала Ольга Кобилянська. Зараз, коли наша історія потребує реконструкції, важливо передовсім почати із себе. Я раніше ніколи не міг подумати, що життєпис однієї звичайної родини може бути ледь не підручником історії України. Та коли почав вивчати свій родовід, зрозумів: про це треба говорити, це треба популяризувати.

Так на шпальтах «Дня» з’явилися мої публікації про нелегкі життєві перипетії дідусів — Якова та Володимира. Тепер вирішив поринути глибше — дослідити життя моїх прадідусів та прабабусь. І хоча більшості з них я навіть не пам’ятаю, розповіді про їхні нелегкі долі ще довго лунатимуть у стінах моєї хати. Та й не лише моєї, адже прадідівські нащадки розбрелися по всій Україні — від Карпат до Донецька. Це вже наша спільна історія, яка направду спонукає не втратити українського кореня.

ГНАТ ТА АНАСТАСІЯ

Минулої весни, перед Провідною неділею, впорядковуючи могили на сільському цвинтарі, я мимохіть звернув увагу на те, що і мій прадід Гнат, і прабабуся Анастасія народилися ще в ХІХ столітті! Цікавість спонукала провести невелике дослідження: яким же було життя моїх предків, позначене на пам’ятнику короткою рисочкою між датами народження і смерті? 

Як я вже раніше згадував у публікаціях, мій прадід Гнат за Польщі, до приходу «перших совєтів», був добрим господарем: мав хату, дев’ять гектарів землі й чотири — лісу, коні та весь сільськогосподарський реманент. А ще — горду вдачу та непоступливий характер. Хата згоріла в пожежі війни, землю, ліс і майно реквізували «другі совєти», але до колгоспу прадід так і не вступив. Прабабуся Анастасія народила десятеро дітей, але вижило лише семеро — троє померли ще немовлятами. Можна лише уявити, як велося сім’ї в повоєнний час, коли всі, за винятком найстаршого сина Степана, вивезеного до Німеччини на каторжні роботи, повернулися «з біженців» до рідного села і застали на місці оселі згарище. Спочатку викопали землянку, потім — льох (і жили в ньому), а вже пізніше — хату. Пережите позначилося на здоров’ї прабабці Насті — вона не дожила й до шістдесятиріччя. А от прадід Гнат прожив довго — майже дев’яносто літ — разом із сім’єю свого наймолодшого сина, а мого дідуся Якова.

Незабаром Якову Гнатовичу Новосаду виповниться вісімдесят. Відійшли у кращий світ три його брати і три сестри, а він ще досі має здоров’я тримати чимале господарство. І ми сподіваємося, що зустрінемо ще й століття нашого Якова...

КОСТЯНТИН І ВІРА

І як їх тільки не називали в селі — «забужани», «пересєлєнці», а бувало, і «з чорним піднебінням»... А все тому, що з’явилися вони тут у 1946-му, внаслідок сумнозвісної операції «Вісла». Село сприйняло їх спочатку насторожено, з недовірою, та поступово це минуло. Особливо тоді, коли мій прадід Костянтин, отримавши від держави «компенсацію» — кілька мішків збіжжя (за залишені за Бугом хату, господарство, чотири гектари орної землі), поділився зерном із новими сусідами, які не мали чим посіяти... А згодом — мурував своїм новим односельцям хати, робив столярку, облаштував олійню (хоч її швидко конфіскували), одним словом, трудився не покладаючи рук. Любив свою Віру, яку колись її батьки силоміць віддали заміж за іншого, доки Костянтин служив у Війську Польському. Повернувшись додому, парубок довго не роздумував — просто викрав кохану від осоружного чоловіка-пияка.

Моя прабабуся Віра в юності вчилася кравецтву. Довелося їй шити й сорочечку «на смерть» своєму маленькому синові — нині моєму дідусеві. Коли вперше горів їхній Малків, підпалений поляками у березні 1944 року, йому було два тижні. Прабабуся, рятуючись, перепливала у човні з немовлям на руках щойно скреслий від криги Буг. Дитя застудилося і вже було на Божій дорозі. Врятував сусід. Йому наснилося, що потрібно напоїти маленького кобилячим молоком. Так і зробили — і сталося диво, малюк вижив.

Так доля зберегла мені дідуся Володимира, що має золоті і руки, і серце.

ОЛЕКСІЙ ТА УЛЯНА

Про прадіда Олексія я знаю найменше, навіть точне місце його народження мені невідоме. А от дата дуже прикметна — 29 лютого. Кажуть, у такий день, що буває лише один раз на чотири роки, народжуються неординарні особистості. З відомого мені беруся твердити, що прадід був саме таким. Він прибув на Волинь із Чернігівщини після так званого золотого вересня 1939 року як кадровий військовий. Тут зустрів мою прабабусю Уляну. Вони побралися 20 травня 1941 року, а вже 12 липня гвардії капітан Олексій Макієнко був на фронті. В архівному документі — наказі військам Західного фронту №0447 від 31 грудня 1941 року — зазначається, що він, «будучи поранений у бою під Косином, не залишив поля бою, а продовжував керувати ескадроном і вів за собою підрозділ». Отримав декілька бойових нагород, був і вдруге поранений, лікувався, приїздив у відпустку. Уляна чекала з перемогою.

Повернувся, однак, ненадовго: чесно зізнався, що покохав іншу — медсестру, яка винесла з поля бою і врятувала життя. Поїхав до неї, та прожили вони разом недовго — прадід помер через наслідки бойового поранення, маючи заледве 40 років.

Горда Уляна спалила всі документи, пов’язані з Олексієм. Не будучи офіційно розлученою, вона могла претендувати на допомогу від держави. Не захотіла. Сама звела дім, виховала дочок. Ходила до церкви, де співала в хорі. Чудово шила, пекла дуже смачний хліб на черені, з гідністю дивилася у вічі всім. Тішилася внуками і правнуками. Тихо відійшла теплого вересневого дня. Мені було тоді 5 років.

ВАСИЛЬ І ВАСИЛИНА

У тому чудовому гірському селі, звідки родом моя бабуся Ганна, мабуть, половина жителів має такі імена. Правда, прабабусі Василини я не пам’ятаю, а от прадід Василь прожив найдовше, і я встиг переночувати в його смерековій хаті, де так легко дихається, і цілу ніч чути, як шумить бистрий Прут. Встиг покуштувати груші з його саду, пройтися його вулицею, яку перетинає чистий потічок...

А вдруге я побував там уже на сумних роковинах його смерті. Ходив до місцевого греко-католицького храму, молився за померлих, згадав і про живих. А потім ще довго розпитував тітку про унікальні прикарпатські традиції, які, за її словами, вже поступово відходять у небуття...

Безжалісне колесо історії ХХ століття добряче проїхалося і по моїх предках. Однак мета тоталітарного режиму — знищити рід як основу українства — не була досягнута. Мої прадіди народилися в різних історичних землях України, молилися в різних церквах, говорили на різних діалектах, мали різні ідеологічні погляди. Та попри все, вони були українцями і свято вірили у те, що одного дня вони житимуть у власній незалежній державі. І на моє глибоке переконання, саме історія роду має стати тією золотою ниткою, здатною зашити глибокі рани сучасності, поновити зношене історичне полотно. Отож, не «Розділяймо і владарюймо!», а «Об’єднуймо і працюймо!»