Про незадоволених сусідів

Чомусь пригадалася торішня розмова з чеченцем, який був вимушений покинути Батьківщину й нині живе в Західній Європі. Він тоді сказав: «А чому ви так затято воюєте на Донбасі? Дайте сепаратистам зелений коридор, заправте соляркою їхню техніку — і нехай собі їдуть на Європу. Їм же не Україна потрібна, а весь континент. У Путіна та ж логіка, що й у Сталіна. Тому треба або всім разом воювати, або всім здаватися. Людські життя важливіші...» А ще він пояснив, звідки взялися кадировці. Мовляв, знали б українці, як ламали людей, як з них робили зрадників... Зрадників не поважає ніхто, але якби Росія знищила кожного четвертого француза чи шведа, хтозна, як повелися б останні? Чимало людей вибрали б життя і добру зарплату, а не безперспективну війну з кривавою імперією. Тим паче, усвідомлюючи, що ніхто  тебе не підтримує. Ну, чеченців ще якось можна зрозуміти, а яка така загроза нависла над нинішніми поляками та угорцями? Хто їх ламає, хто топче їхню Батьківщину? Цим народам панікувати рано, поки між ними та Росією стоїть Україна, яка перебуває у стані війни.

Пишу все це у зв’язку із заявою угорців, що більше не підтримуватимуть Україну на міжнародній арені через нашу... освітню політику. Знайомий киянин із цього приводу висловився так: «Цікаво, в чому полягала угорська підтримка? В тому, що висловлювали стурбованість? А ще, скориставшись ситуацією в Україні, свої паспорти закарпатцям пороздавали?» І додав, що реагувати на угорський сепаратизм так мляво, як ми досі реагували на сепаратизм російський, було б помилкою. Зауважте, не боєць АТО це сказав, не волонтер, а звичайний мирний громадянин, науковець. Ми тепер у такій ситуації, коли виваженість було б непогано доповнити рішучістю. І обговорювати ситуацію треба всім миром. Якщо ми праві, то нам нема чого боятися.

***

...А ще можна організувати виступи переселенців із Донбасу і Криму в сільських клубах Закарпаття. Нехай розкажуть про «принади» війни. Таке просвітництво там давно на часі. Закарпатські патріоти будуть вдячні, а вся сепарська рать відразу притихне. Та й за кордоном декому треба  пояснити, що процеси можуть піти не зовсім так, як сподіваються невгамовні польські «кресов’яки» чи діячі з угорського «йоббіка». Якщо Україна чи її частина буде поглинута Росією, то не виключено, що з часом можуть з’явитися й свої українські кадировці. Покрутять їм новітні замполіти ролики... ну, скажімо, про побиття українців у Польщі, про знищення в цій країні українських пам’ятників. І тоді цим «накрученим» хлопцям тільки свисни! Радо підуть повертати імперії «испокон веков русскую» Варшаву. Особливо якщо Путін пообіцяє приєднати Перемишль і Лемківщину до України. А білорусам за вірність і військову доблесть польський Бєлосток пообіцяє. Там уже й білоруська майже не звучить, братів єдинокровних ляхи дощенту асимілювали! Від Путіна всього чекати можна, використання всіх резервів, адже «голь на выдумки хитра», а «русский мир» зуби з’їв на провокаціях. Піднатужившись, Росія може посунути Європу подалі від своїх західних кордонів. Особливо якщо опір українців ослабне. А хто може поручитися, що Україна, стікаючи кров’ю, буде до останнього подиху захищати Європу та європейські цінності?  Адже реваншистська пліснява Євросоюзу все одно трактує згадані цінності  так, як сама хоче. І шкоди від цієї «плісняви» стає все більше. Як тут не згадати категоричного чеченця?

Добре, що українці поки зберігають спокій і навіть можуть пожартувати: «Насамперед усіх, хто незадоволений Україною, треба попросити стати в чергу, — пише наш дипломат. — Росія — перша, далі всі інші. Можуть кинути між собою жереб, можуть — за алфавітом, за розміром своєї етнічної меншими на нашій території. Це абсолютно неважливо. Ясно, що вони спробують усі й відразу, бо при всьому хаосі та бардаку в Україні тушка занадто велика навіть для невеликої групи гризунів...»

Гарячковість, справді, може нам нашкодити. І все ж потенційним «гризунам» спокійно, на конкретних прикладах варто пояснити, що історія має паскудну здатність повторюватися.