Про позитивний імідж України і де його брати
Імідж будь-якої країни, здається, питання настільки просте, що всі завдання, пов’язані з його підвищенням, мають вирішуватися якщо не автоматично, то з належною легкістю. Якщо ми говоримо чи згадуємо якусь країну, то уява одразу ж працює на створення її образу, однозначно й іміджу, зважуючи позитиви і негативи, які має кожна. Певна річ, цей образ створений різноманітними джерелами, історією, географією, економікою впродовж багатьох століть і поколінь. Це те, що називається первинним іміджем.
Є він і в України, але який? Коли починають говорити про Україну, то, звичайно ж, в уяві та свідомості європейця виникають позитивні іміджеві моменти — всесвітньо відомі брати Клички, Андрій Шевченко, київське «Динамо», ансамбль Вірського, капела «Думка», а далі, на жаль, не густо... Вони сьогодні дійсно виступають як окремі «явища», але за всієї позитивності не в змозі перебороти і переважити негативні іміджеві моменти, пов’язані з Україною. Безумовно, це передусім спогад про апокаліптичний Чорнобиль, про нашу корупцію, яка в своєму розвитку дійшла нині до парадоксального визначення «прозора корупція», про продажних чиновників, для яких такі поняття, як патріотизм, честь країни, совість, порядність щодо держави — порожній звук. Безумовно, потужним позитивним іміджем, таким собі вибухом виявилася помаранчева революція 2004 року. Світ помітив нашу країну на карті і зрозумів, нарешті, що Україна — таки не Росія, тож почав суттєво відрізняти ці поняття. Але народ, який так чудово заявив про себе на весь світ як борець за свої права, не зміг довести гарний початок до гідного кінця, так він і згас, обдурений політиками, збайдужів... Тож нова влада сьогодні на тлі патологічної байдужості та зневіри фактично безперешкодно робить з державою, що хоче. Чого тільки вартий проект бюджету на 2011 рік — збільшення на 70% витрат на прокуратуру та МВС. Тобто фактично йде швидкими темпами до створення поліцейської держави. І це під постійні гасла про євроінтеграцію України та заяви про якусь міфічно-ефемерну позаблоковість. Одвічне, як світ, правило: «Якщо хочеш, щоб тебе поважали, будь сильним коли не армією, то хоча б економікою». Ні того, ні іншого в Україні немає, тож і йде вона в кільватері нашої північної сусідки, синхронно і сліпо відтворюючи всі її соціальні, політичні та соціологічні помилки й негаразди.
Так, двадцять років незалежності в історичному вимірі мізерний термін, але й за цей період можна було б створити у світі імідж країни, набагато більш позитивний, аніж він є сьогодні. Практично після 1991 року наша влада здебільшого тільки те й робила, що створювала антиімідж нашої держави. Щоб не бути голослівним, можна згадати такі моменти нашої історії після 1991 року:
— постійні спроби створення спільної історії з Росією;
— заперечення Голодомору 1932—1933 років як геноциду українського народу. Якщо ми самі у своїй хаті не можемо досягти консенсусу щодо цього питання, демонстративно перед усім світом викреслюємо трагічну віху нашої історії, то на який позитивний імідж у світі можемо сподіватися? Питання риторичне;
— нівелювання всього українського, і стосовно мови також;
— неповага до власної історії та культури.
Україна практично не презентує себе у світі як культурна одиниця, майже не перекладаючи хоча б мовами міжнародного спілкування свої літературні досягнення. «Ми маємо свою цікаву літературу, своїх учених, але не маємо сучасної концепції гуманітарної освіти, що репрезентувала б нас у світі, який стрімко змінюється...», «З іншого боку, в нас ніколи не буде власних лауреатів Нобелівської премії, нас не знатимуть у світі, якщо ми не займатимемося перекладом своєї літератури іноземними мовами» («Концентрат думок, за яким варто полювати», «День», № 227—228 від 10—11 грудня 2010 р.). Ті мізерні кошти, що їх виділяють на цю потрібну справу, не в змозі представляти нас світові гідним чином. Як наслідок, ми згасаємо у власному хуторянстві не без допомоги Росії, тінь якої за нинішніх реалій насувається дедалі ближче.
Із того, як ми самі до себе ставимося, можна зробити невтішний висновок: «Якщо ти сам собі не цікавий, не чекай цікавості до себе від оточення».
На жаль, сьогодні існує так зване одновимірне сприйняття України світом.
Мабуть, Європа втомилася від України, тому, наприклад, Ніко Ланге вважає, що Україні вже пора представляти себе у світі успіхами, а не лише проблемами.
Певним чином Євро-2012 стане тестом для України, таким собі лакмусовим папірцем — чи зможе вона достойно підготуватися до цього міжнародного футбольного свята. Але головне навіть не в цьому, а в тому, наскільки вона зможе перебороти в очах наших численних гостей класичний негативний імідж і показати всьому світові, що ми дійсно європейська держава, з чудовим гостинним народом, з чарівною незбагненною природою, з високою етнокультурою та глибоким історичним корінням, що ми таки справді маємо право на гідне місце у великій сім’ї європейських народів. Тож її величність щаслива доля надала Україні прекрасний шанс створити новий позитивний імідж. Як хочеться вірити, що так і буде...
