Про пріоритети

Коли довго живеш в Іспанії, помічаєш, що іспанці й українці іноді мають різні пріоритети.

Якось, коли я ще працювала інтерною (жила в однієї іспанської бабусі й доглядала за нею), на різдвяні свята я мала кілька вихідних і могла жити у квартирі сеньйори або кудись піти. Вирішила пожити кілька днів у нічліжці. Мені було цікаво побачити, як живуть люди, які не мають даху над головою. Цікаво було відчути, що відчувають вони, побачити, що їдять, як розмовляють. Хотіла знати, чи соромляться вони приходити у нічліжку? Хотіла знати, чи соромно їсти безплатну їжу?

Мені було соромно. І ще мені весь час здавалося, що їжа подається у брудному посуді, що солодощі та йогурти мають закінчений термін придатності. Їла я з огидою. Деякі мешканці нічліжки мали досить безтурботний вигляд. Але дехто з них був втомлений, мав сумні, погаслі очі. Я провела у нічліжці три ночі. Крім мене там було ще кілька українок. Ми з ними багато розмовляли. Мені перебування у нічліжці чимось нагадувало подорож потягом, коли тобі нічого робити, тільки спостерігати за тим, що відбувається поряд із тобою.

Коли я повернулася до свого попереднього життя, почала зустрічати на вулиці деяких жителів нічліжки, з якими бачилася там. З одним із них я зустрічалася роками. Він завжди був чисто одягненим і часто вдень спав на лавках просто на вулицях. Я з ним якийсь час віталась, а потім почала удавати, що не помічаю його.

Через кілька років я почала працювати в поліклініці. Мене спочатку здивував одяг лікарів. Він був звичайний. Чоловіки найчастіше у джинсах, сорочках, часто неголені. Жінки теж без особливих перебільшень. Поряд із ними я зовсім не почувалася попелюшкою. Звичайно, їхній одяг був не з дешевого магазину, але й не з дорогого бутика. Як би поставити поряд мого знайомого безхатька і когось із медичних працівників моєї поліклініки, то не можна було б сказати, хто з них медик, а хто безхатченко.

Пізніше мене вразив один випадок. У поліклініці, крім постійного медперсоналу, завжди був персонал тимчасовий. Зазвичай це молоді люди, які ще не склали іспитів, щоб мати постійне місце. Тільки десь під сорок років можна розраховувати на постійне місце.

Одного дня в поліклініці з’явився лікар Хав’єр, смаглявий, повнуватий, із веселими очима, балакучий. Я скоро дізналася, що Хав’єр має наречену-гінеколога. Потім він нам розповів, що одружився. Пізніше я дізналася, що він захистив докторську дисертацію. Потім Хав’єр сказав, що хоче купити машину. Хав’єр хотів купити «Пассат». Але його дружина говорила, що не хоче купувати «Пассат», бо це буде ніби хвалькуватість. Вона наполягала, що краще купити трохи скромнішу машину, і через якийсь час Хав’єр уже демонстрував нам новеньку «Лагуну». Було видно, що «Лагуна» йому подобається, але водночас також було зрозуміло, що він шкодує, що не купив «Пассат».

І я тоді подумала, що двоє лікарів, звичайно, могли собі дозволити не тільки «Пассат», а й «Ауді». Але, напевно, у демократичних іспанців немає потреби афішувати свої статки. Врешті-решт, на будь-якій машині середнього класу на добрих європейських дорогах ти можеш чудово подорожувати. Навіщо вкладати більше грошей, щоб мати той самий результат?

Із розмов з медперсоналом я дізнавалася, що вони також іноді купували меблі у шведському Ikea, які є набагато дешевшими, ніж меблі в іспанських магазинах із довгою історією. Мені сподобалося, що заможні, за іспанськими мірками, люди не намагаються когось вразити дорогим придбанням. Річ купується тільки для того, щоб вона добре служила.

Коли проходиш біля шкіл, де припарковані машини вчителів, теж не побачиш дорогих авто. Усі машини середнього класу. І це при тому, що вчителі в Іспанії теж належать до категорії забезпечених людей.

Зате іспанці багато подорожують, ходять у ресторани. Іспанці вважають, що життя коротке і прожити його треба цікаво. Не забувають і про доброчинність. Коли трохи ближче з кимось знайомишся, завжди дізнаєшся про якусь благодійність.

Щоправда, на дорогах Астурії досить часто можна побачити «Ауді» чи «БМВ». Це пов’язано з тим, що Астуріас — колишній край шахт. Останніми десятиліттями дедалі більше шахт закривають. Це робиться за допомогою Європейського Союзу. Шахти нерентабельні. А оскільки пенсія шахтарів висока, то вони дозволяють собі розкошувати. Собі або онукам купують дорогі машини. Діти шахтарів часто і не думають про навчання, тому що мають усе необхідне. Якщо ж татові гроші закінчаться, завжди знайдеться робота офіціанта: барів багато, туристів теж вистачає.

Мій чоловік працює малярем. Якось на його фірму прийшов двадцятирічний юнак, який хотів працювати малярем. Через певний час прийшов тато хлопця і почав сварити господаря фірми за те, що він платить таку малу зарплату його синові. Власник був змушений звільнити хлопця. Виявилося, що тато хлопця був шахтарем, і зарплата більша, ніж тисяча євро на місяць, здавалася шахтареві дуже малою для його сина без освіти.

Я іноді згадую одне інтерв’ю, яке дав відомий польський режисер Кшиштоф Зануссі. Режисера запитали: чи приємно жити багатим людям? Він відповів, що багаті люди мають, як і звичайні, лише один шлунок, лише одну відпустку і лише одне життя. Тобто багатство не дає надто великі переваги над менш багатими людьми.

Саме тому, думаю, заможні люди дедалі частіше доходять до розуміння, що набагато приємніше мати нормальний рівень життя і при цьому не забувати, що за затишними стінами твого палацу є голод, холод, хвороби, нещастя, біда. І, напевно, заможні люди розуміють, що давати набагато приємніше, ніж брати. Що радість від допомоги ближньому дуже збагачує життя того, хто дає.

В Україні навіть не дуже заможні люди відчувають радість від надання допомоги ближньому. А нашим верхам, схоже, така радість ще незнайома. Наші можновладці на Заході побачили тільки розкіш, але не помітили, що розкошами на Заході стає дедалі звичніше ділитися.