Про службу батько згадував із болем...

Ніхто з пересічних громадян України і подумати не міг, що у XXI столітті нашу Вітчизну буде втягнуто у кровопролитний військовий конфлікт, який, на жаль, триває на сході України. Хоч як це прикро, але у вітчизняній історії було багато трагічних моментів. Один із них — складна доля воїнів останнього воєнного призову Другої світової.

Воїнами останнього воєнного призову називають чоловіків 1927 року народження, більшість із яких були уродженцями Західної України і призвані на строкову службу 1944 року — ще коли тривала Друга світова війна. Доля цих людей близька і мені, адже одним із них був і мій батько — Степан Янович.

Степан Євстафійович Янович народився 27 січня 1927 року в містечку Опалин (тепер — село Вишнівка Любомильського району Волинської області) у сім’ї міщан. В Опалині була козацька церква, костел і кілька синагог. Мирно проживали в містечку українці, поляки, євреї. Якщо в Середньовіччі цей населений пункт страждав від нашестя татар, то у ХХ столітті — від фашистів. Загинуло чимало єврейського населення. На меморіалі пам’яті у Луцьку, нашій волинській стіні плачу, викарбувано написи «Старий Опалин» і «Новий Опалин», оскільки містечко було повністю спалене нацистами.

Степан Янович, як і тисячі його однолітків, був призваний до радянської армії 1944 року 17-річним юнаком. Чому ж відбували строкову службу сім (!) років, аж до 1951р., коли війна на той час вже закінчилася? Дехто припускає, що так сталінський режим намагався не допустити молодих чоловіків із Західної України до служби в УПА, яка протидіяла радянській владі.

Доводилося цим солдатам нелегко. Батько згадував, що в казематах Саратова вони жили в голоді та холоді. Їли лише одну моркву (тому тато її не любив). Часто зовсім не було чого їсти, вояки хворіли і вмирали з голоду, а в документах спотворювали їхні прізвища, щоб ніхто не дізнався, як страшно вмерли в тилу українські солдати. За радянського ж часу казали: «Они не воевали на передовой!» Лише незалежна Україна визнала цих сивочолих чоловіків учасниками бойових дій. Часто хлопці їли риб’ячі головки і вмирали від кишкових інфекцій. Степан Янович лише тому вижив, що варив цю нехитру «їжу»... «Вся молодість втрачена», — із сумом говорив тато. Згодом Степан Євстафійович служив у Кенігсбергу (Калінінграді), де умови були дещо кращими. По війні він учителював у школах Любомильщини — викладав малювання, креслення, фізкультуру, в’язав із лози, був Почесним донором УРСР, але про військову службу згадував із болем.

Ще один чоловік з цього покоління — Анатолій Кузьма.

Анатолій Сергійович Кузьма народився 15 серпня 1927 року в селі Холопичі. Закінчив місцеву середню школу. У липні 1944 року був призваний Затурцівським польовим військкоматом на строкову службу.

Невдовзі переправлений до Луцька, а звідти — у місто Татіщево на Саратовщині (Росія). Служити довелося у 57 запасному стрілецькому полку. У серпні 1945 року Анатолія Сергійовича було направлено на війну з Японією. На східному фронті служив у м. Харанор (Маньчжурія). Був водієм автівки «Студебекер», підвозив боєприпаси. Згодом служив у Харбіні й Мукдені. Бачив бідність, горе, голод людей, долю яких скалічила війна. Коли Друга світова стала історією, Анатолія Кузьму перевели на службу у Забайкальський військовий округ, там служив у 597-му окремому батальйоні у містах Дацан, Даурія, Олов’яна — на прикордонні. У травні 1951року Анатолій Кузьма демобілізувався. Прибув до Володимира-Волинського, де на той час проживала з чоловіком його сестра. Із червня 1951 року ветеран почав працювати водієм на автомагазині — розвозив продукти прикордонникам. Закінчив вечірню школу та Львівський технікум  радянської торгівлі. Сумлінного працівника призначили начальником Володимир-Волинського військторгу. Його нагороджено грамотами командування Прикарпатського військового округу, почесною грамотою міністра торгівлі. Серед військових нагород — 22 ювілейні медалі та ордени «За мужність» і Великої Вітчизняної війни.

Ще один із цієї когорти — Володимир Іванович Сєдой. Він народився 1927 року в Краснодарському краї (Росія), у багатодітній родині. Згадує сивочолий полковник, що тоді на фронт просилися 15—16 річні хлопці та дівчата... Згадуються мені слова маршала Рокосовського, який сказав: «Щоб виховати молоду людину, треба 18 років, а занапастити її можна за одну мить через дурість командирів...»

Три чоловіки з різних куточків, три людських долі, але об’єднало їх одне — вони воїни останнього воєнного призову, і їхня молодість обпалена війною. Доки ж так буде?