Про стан доріг і не тільки...
Нещодавно мені довелося проїхати на автомобілі з Луганська до Києва і назад. Неблизька дорога у 850 кілометрів у один кінець пролягала через п’ять областей: Луганську, Донецьку, Харківську, Полтавську та Київську.
Дорогою до столиці я був дуже неприємно здивований станом об’їзної дороги в Харкові, через яку рухається практично весь потік автомашин із Донбасу до Києва. Дорога з двостороннім рухом — по одній смузі в кожному напрямку в принципі не відповідає тому потоку автомобілів, який рухається з семимільйонного Донбасу до тримільйонного Києва і назад.
Але якби річ була лише в цьому, то приводу братися за перо в мене, мабуть, не було б. Річ у тім, що ця об’їзна харківська дорога, схоже, не ремонтувалася з часів СРСР. На користь цього припущення красномовно свідчать величезні вибоїни, якими вона густо всіяна.
Але і це ще не все. На всій довжині цієї, з дозволу сказати, дороги (а це декілька десятків кілометрів) відсутні дорожні покажчики руху в київському напрямку, що довершує стан повного дискомфорту для водіїв, які вперше їдуть нею в столицю. Нічого подібного протягом всієї моєї дороги до Києва мені бачити не довелося.
Природно, що на зворотному шляху їхати через Харків я не захотів і поїхав у об’їзд через Красноград і Сахновщину на Ізюм. Дорога тут ще гірша, ніж харківська об’їзна, і дефіцит дорожніх покажчиків на ній такий же, якщо не більший. Єдина її перевага — майже повна відсутність автотранспорту, що дозволяє водіям повністю зосередитися на об’їзді нескінченних вибоїн. І знову-таки ця ділянка дороги в декілька сотень кілометрів була, безперечно, найгіршою протягом усього шляху з Києва до Луганська...
Панове Добкін і Аваков при цьому перебувають на своїх посадах досить довго для того, щоб нести повну відповідальність за це, можна сказати, дорожнє свавілля. Але на цьому розмову про самі дороги я хотів би закінчити й зосередитися в більшій мірі на тій жаркій полеміці між цими панами, яку всі ми спостерігаємо вже не перший рік, причому головним чином у загальнонаціональних ЗМІ. При цьому ці двоє (навіть за невисокими середньоукраїнськими стандартами) нероби майстерно прикриваються своїми партійними квитками, викликаючи відповідні симпатії та антипатії у своїх політичних однодумців.
Дуже хотілося б усадити їхніх однодумців за кермо і попрохати проїхатися Україною загалом і Харківщиною з її обласним центром зокрема. Можливо, тоді з їхніх очей спала б та ідеологічна полуда, і вони побачили б, що їхні королі не лише голі, але й страшенно схожі.
