Про тероризм, визвольну боротьбу і тоталітаризм
Нотатки на полях статті Ігоря Лосєва «Мертвий сезон на ТБ» («День» № 145 від 16 серпня 2013 року)
Світ нової історії, який розпався, перебуває в стані кривавої боротьби націй, класів і окремих людей, одержимий підозрілістю і злістю, різними шляхами прагне до універсальної єдності, до подолання того виняткового національного відособлення, яке довело нації до падіння і розкладання. Європа не лише завдала собі страшних ударів у світовій війні, вона продовжує винищувати себе в безперервному розбраті... У взаємній підозрілості та недоброзичливості всіх націй.
Микола Бердяєв
Нове Середньовіччя. 1923 р.
Після публікації на сторінках «Дня» мого тексту про передумови антипольської акції УПА (25.07) шановний Ігор Лосєв відгукнувся про нього доволі гостро (16.08). При цьому варто зазначити високу культуру полеміки — рецензія на текст з’явилася в тому ж друкованому органі, що й критикована стаття.
Проте логічність і частково зміст зауважень викликають заперечення. Має сенс навести їх розгорнуто, оскільки аргументацію, подібну до викладеної паном Лосєвим, можна зустріти доволі часто. Наприклад, із приводу допустимості терміну «тероризм» щодо подій Другої світової війни полеміка виникла після моєї доповіді на німецько-російській конференції в Москві в березні минулого року, причому питання ставили обидві сторони.
Сутність статті викладено в її назві «Поступальне озлоблення». Увагу акцентовано на тому, як зміни ситуації в 1939—1943 рр. впливали на два народи, у тому числі українців, у тому числі на ОУН. ОУН у цьому випадкові представлено скоріше об’єктом дії інших сил, ніж суб’єктом.
У моїй праці підкреслювалася активна роль і радянської сторони в бруталізації населення Волині в 1939—1943 рр. Це опосередковано суперечить твердженню Лосєва про те, що я займаюся міфотворчістю з наміром — відвести очі від СРСР: «Для прикриття цих фактів (радянського тероризму в 1970-х рр. — Авт.) і створюється «димова завіса» зі всіляких легенд про «тероризм» ідейних противників імперського комунізму».
Додамо, що характер політичної партії та її методи, у цьому випадкові терористичні, — не зовсім одне і те ж. Звичайно, мають значення і способи боротьби, але для єства скоріше важливіші цілі, а не засоби. За суверенітет України та відокремлення Галичини та Волині від Польщі виступала, скажімо, і найбільша українська партія 1930-х років — Українське національно-демократичне об’єднання (УНДО), яке не схвалювало криваві ексцеси в мирний час, а домагалося від влади культурної автономії.
Тероризм використовують, наприклад, члени баскської сепаратистської організації ЕТА. З її методами згодні далеко не всі, але ніхто не буде заперечувати, що вона бореться не просто за Баскську самостійну об’єднану державу, але ще й за країну федеральну, до того ж сучасну, тобто демократичну, з соціально-орієнтованим, і, головне — ринковим народним господарством.
Не гидують тероризмом і представники тоталітарних партій, наприклад, більшовики, а також багато праворадикалів у різних країнах. Микола Бердяєв інтуїтивно визначив їхній фактичний ідеал — нове середньовіччя. А історик Михайло Восленський пізніше науково довів те, що причиною і природою тоталітаризму є феодальна реакція. Незайвим буде пригадати, що помірний соціаліст Симон Петлюра, що боровся з самодержавством, відверто зневажав засновника УВО-ОУН Євгена Коновальця якраз за радикалізм.
Навряд чи можна погодитися і з наступною пропозицією Лосєва: «Адже будь-яку збройну боротьбу за незалежність можна представити як сукупність терористичних актів, а можна й не представляти».
Тероризм — лише один із різновидів збройних дій. Визначень цього загрозливого явища будь-хто, хто бажає, знайде сотню, але латинський корінь слова перекладається як «страх», «жах», тобто залякування. Як правило, він здійснюється за допомогою насильства або руйнувань. Вони можуть бути і безкровними. Наприклад, на Корсиці в останні десятиріччя більшість терактів цілеспрямовано влаштовуються їх організаторами без жертв і потерпілих.
Набагато більш кровопролитна збройна повстансько-партизанська боротьба цілком може проходити з мінімумом терактів, а, полягати, наприклад, в основному в бойових сутичках із силами пануючого режиму, у тому числі іноземного.
Не можна підтримати і опосередкований заклик Лосєва до суб’єктивності при використанні термінології: «Тут все залежить від позиції того, хто оцінює. А на війні як на війні». Битися можна дуже по-різному, наприклад, із дотриманням конвенцій, або — ширше — традицій і звичаїв ведення війни, або без таких. А однакові визначення і лексика при тотожності описуваних явищ мають використовуватися для всіх сторін конфлікту.
Читаємо критику далі. Приголомшує те, що в’єтнамські комуністичні партизани ставляться в один ряд із повсталими кіпріотами. Адже сили Північного В’єтнаму хоч і перемогли в громадянській війні, але аж ніяк не завоювали свободу. За допомогою СРСР вони побудували деспотію з плановою економікою, а диктатура у В’єтнамі взагалі збереглася і досі. Як така логіка Лосєва уживається з його ж засудженням «імперського комунізму», зрозуміти непросто.
При цьому, продовжмо, основна частина боротьби в’єтнамських «партизан», хай вона і супроводилася звірствами, все ж таки полягала переважно в бойових діях. Бо це були скоріше не партизани, а збройні сили ДРВ. Називати використання мінометів «Катюша», танків Т-34-85 і МИГів проти військ Південного В’єтнаму і сил демократичної коаліції, яка прилучилися до них, тероризмом, мабуть, було б спрощенням. Армія і держбезпека ДРВ влаштували криваву різанину в основному після перемоги, 1975 року. Півмільйона в’єтнамців втопилося, намагаючись врятуватися від тих, хто, за словами мого критика, «завоював свободу». Не так багато в історії ХХ сторіччі прикладів дистильованої наполегливої битви рабів за поневолення вільних сусідів, як війна Північного В’єтнаму проти Південного.
Окрім того, нормальний історик у принципі не «пред’являє вимог» ні українцям Галичини, ні арабам Алжиру. Не є завданням дослідника вивчати моралі акторів минулого, тим паче, що більшість із них уже пішли на той світ. Учений просто називає речі своїми іменами, допомагаючи читачам розібратися в минулому.
Рекомендація Ігоря Лосєва обговорювати мені Близькосхідний конфлікт і витівки окремих європейських ліволібералів викликає подив. Я це все в житті не вивчав і, зізнаюся, попри весь пієтет перед колегою з авторського цеху, не збираюся. Зазначимо, втім, що статтю про передісторію Волинської різанини я написав саме в Ізраїлі, де перебував на тамтешньому гранті, що чесно і вказав у публікації в «Дні». Можливо, мій критик не звертає уваги на це.
Не зовсім зрозуміло, чому Лосєв опонує якимсь безіменним авторам: «Чомусь... у сучасній Росії радянського розвідника (sic! — Авт.) Миколу Кузнєцова (він же обер-лейтенант Пауль Зіберт) не трактували і не трактують як терориста, хоча він здійснив чимало терористичних актів». Якраз у сучасній Росії Миколу Кузнєцова вже давно називають терористом. Зокрема, історик Борис Соколов деконструював міф про «розвідника». Не звертати ж увагу на професійних путінських пустобрехів, які всупереч мові джерел і здоровому глуздові старанно іменують «Пауля Зіберта» диверсантом.
Взагалі, незрозуміла апеляція мого рецензента до досвіду близького зарубіжжя: ну невже ж РФ — еталон для наслідування в усьому, в усьому без винятку? Фокус на закордон тим більше недоречний, якщо враховувати, що моя стаття «Поступальне озлоблення» вийшла друком у Києві. Там же, наприклад, було опубліковано і працю за підписами двох працівників Національної академії наук України: «Специфічні форми і методи боротьби радянських партизанів на території окупованої Україні». Цей матеріал було надруковано в офіційному часописі «Сторінки воєнної історії України» вже наприкінці 2010 року. Зазначений текст є прямим виправданням радянського тероризму часів війни, на відміну, наприклад, від статей із цього ж питання московського історика Микити Петрова. Він виразно визначив операції Миколи Кузнєцова — агента НКВС «Колоніста» — як терористичні. Праці названого працівника «Меморіалу» відрізняються скоріше описовістю і наявністю фактів, а не лобовим схваленням, або незграбним засудженням тієї чи іншої особи або, тим більше, явищ сивої давнини...
Ваша покірний слуга опублікував у Москві, можливо, знану поважному Ігореві Лосєву працю «Сталінські командос». Монографія приступна на сайті інституту історії України (за посиланням http://www.history.org.ua/?litera&id=7271). У книзі не обійдений увагою і горезвісний Кузнєцов. Більше того, в цій праці є цілий розділ «Завдання щодо «Т». Саме так, для того, щоб відрізняти від диверсій («Д»), у відомчому листуванні зашифровували найменування власного тероризму соромливі чекісти. Учені ж намагаються не прикривати, і не легендувати комуністів чи оунівців, а лишень декодувати і прояснити минуле.
