Про український Крим...
Відгук на статтю Валентина ТОРБИ «Паралельні реальності влади» («День» №159 від 7 вересня 2016 року)
Власне, мій відгук — на зауваження С. Куніцина «У нас «народжуються» дивні документи щодо деокупації». Ознайомившись із зауваженнями народного депутата С. Куніцина щодо прийнятої Кабміном постанови щодо деокупації Криму, я насторожився, що вона, мабуть, могла бути прийнята за допомогою ідеолога «Четвертої республіки», на адресу якого під час переведення на іншу важливу ділянку надто щедро розсипались компліментами присутні високопосадовці. Дивно, як до підготовки такої важливої постанови, хоч і запізнілої, не були залучені такі кримські державники, як той же С. Куніцин, Сенченко, заслужені очільники кримських татар Чубаров та Джемілєв, видатний державний діяч Є. Марчук, що професійно зумів справитися з проросійськими сепаратистськими вибриками сумнозвісного Мєшкова, військові та громадські діячі Безкоровайний, Мамчур, а також Лосєв та інші діячі науки, культури та спорту. Зумисне не називаю А. Матвієнка та А. Яценюка, котрі за час перебування на високих державних посадах не зуміли відзначитися.
Мене також дивує відсутність серед найчисленніших народів, що заселяли і заселяють півострів, мабуть, найстарішого серед них народу українського. Адже наші предки-русичі (не плутати з «русскими») проживали в кримських містах — проміжкових на шляху «з варяг у греки» ще в роки походів на Царгород київських князів Аскольда, Ігоря, Святослава. За деякими даними, в них ще до хрещення князя Володимира в Корсуні (староукраїнська назва грецького Херсонесу) існувала докирилична слов’янська писемність. Навіть Чорне море тоді називалось Руським, тобто Староукраїнським. Вдруге українці стали постійними жителями Криму, коли з’явились майже слідом з татарами, як їхні бранці, в ХV столітті. Саме на їхні плечі, через постійну військову зайнятість кочівників, лягли турботи господарського освоєння зайнятого півострова. За авторитетними турецькими та арабськими джерелами, на час приєднання Криму до Російської імперії українці за чисельністю навіть переважали татар. Вдруге запанували українці на Чорному морі в кінці ХVІ — на початку ХVІІ століття, коли запорожці під проводом С. Кішки та, особливо, П. Сагайдачного успішно штурмували з моря турецькі твердині Трапезунд, Синоп, передмістя Стамбула Скутар, Варну, Кафу тощо. Звернімо увагу, що ці звитяги відбувалися в період розквіту Османської імперії, а пізніші, під проводом російського флотоводця Ушакова, — на 150 і більше років пізніше, в часи її занепаду. Чи не тому путінські загарбники поспішили демонтувати в Севастополі пам’ятник П. Сагайдачному — всесвітньовизнаному українському полководцю та флотоводцю (на відміну від пам’ятника Канту в Калінінграді), не впустили в рідний дім, у порт приписки флагман українських військових моряків «П. Сагайдачний», що повернувся з миротворчої місії проти сомалійських піратів.
У відомому на той час семимовному Словнику чорноморських країв серед інших зайняли законне місце українська і татарська мови (і ніякого «могучего»).
Друге господарське освоєння Криму українцями сталося після насильницького сталінського виселення з півострова кримських татар і господарського запустіння протягом десятиліття (!!!) як області Російської Федерації. Тільки після входження Криму до складу України з 1954 року як органічного продовження південної континентальної України розпочалось його господарсько-культурне відродження. Проте і в складі УРСР, та навіть в часи української незалежності, не відновлені в повному обсязі культурні права українців. Всупереч брехливій путінській пропаганді, росіяни в Криму в десятки разів краще були забезпечені школами на рідній мові, а ті кілька відкритих українських шкіл в окупованому Криму брутально закриті.
Доповнюючи чорноморські традиції українців на Чорному морі, нагадаємо, що переважно з них рекрутувався чорноморський флот Росії, українські корені мав адмірал Нахімов. Відомі такі українці-моряки, як герой оборони Севастополя матрос Кошка (однофамілець прославленного гетьмана), революційний матрос Матюшенко, адмірал Колчак, що після українізації кількох сухопутних корпусів підняв на кораблях синьо-жовті прапори, а звертаючись до чорноморців, називав їх кращими у світі моряками та вибачався, що звертається до них російською мовою. Його ж дружина очолила в Севастополі Союз українок. Із Севастополем тісно пов’язане життя блискучого українського інженера-військовика та партійного діяча Мацієвича — одного з перших летунів Росії, першого у світі проектанта підводних човнів та першого у світі авіаносця, одного з фундаторів РУП (української республіканської партії). В радянські часи, навіть під час входження Криму до складу РСФСР, шефство над Чорноморським військовим флотом здійснювали комсомол та ОСОВІАХІМ України.
Таким чином, наголосивши давність проживання та найактивнішу участь у господарському та військовому пануванні в Криму та Чорному морі українців, з долученням замученого депортацією та приниженого до сьогодні кримськотатарського народу, який не має своєї метрополії за межами Криму, можемо впевнено говорити про їхню спільну культурну та господарську перевагу на півострові, а росіяни — штучні колонізаторські прибульці, нездатні забезпечити мирний розквіт півострова, запобігти перетворенню його у вогнище агресії та неспокою у світі.
