Про «зоряний час» вітчизняного кораблебудування

Епізоди минулих перемог із вітчизняної історії викликають сьогодні двоякий інтерес. З одного боку, тепер є можливiсть говорити проте, про що раніше говорити було неможна. З iншого — історії «взяття рубежів» у минулому мають, схоже, певний терапевтичний ефект, заповнюючи дефіцит перемог у теперішньому часі. Публікуючи надісланий до редакції матеріал про версію однієї з подій в історії радянського флоту, написаний відомим кораблебудівником Сергієм Кривком, «День» не має на увазі жодної мети, крім однієї — надати можливість фахівцеві висловити свій погляд.

Газета «Факти» 11 червня цього року опублікувала «сенсаційний» матеріал про те, що нібито «1958 року радянські плавці-диверсанти захопили новісінький американський підводний човен й привели його до Владивостока». Про це сорок років ніхто не знав (зрозуміло, крім учасників цієї акції), і ось нарешті заговорили очевидці...

Зрозумілим є бажання якнайшвидше опублікувати «сенсацію». Та от чи була сенсація, чи це просто військово-технічна небилиця, ніхто в редакції «Фактів» перевірити не спромігся.

Не будемо вторгатися у «святую святих» радянських розвідслужб. Припустимо, що підрозділ спеціального призначення ВМФ СРСР «Омега» існував фактично. Спростувати чи підтвердити це можна тільки використовуючи документи спецслужб. Але вони засекречені й невідомо коли будуть відкриті.

А от інші документи вже стали надбанням гласності, і з них можна дізнатися багато цікавого. Наприклад, описане в статті навчальне захоплення есмінця «Гневный», яке нібито сталося наприкінці 50-х років (очевидно, 1957 р., тобто до «захоплення» американського човна, про яке пишуть), не могло відбутися через одну технічну причину — корабель із такою назвою став до ладу 1960 року (!). Крім того, кораблі класу «Гневный» оснащувалися паротурбінною енергетичною установкою, запустити яку за 18 хвилин неможливо. У екстреному випадку ця установка готова була до дії за 30 хвилин, але при цьому її повинні були обслуговувати десятки фахівців-механіків і турбіністів, а не фахівці з «виривання сердець із шкіряних манекенів».

Також вельми проблематичним було 1957 року здійснити й захоплення ракетного катера. Справа в тому, що в той час у складі ВМФ у дослідній експлуатації перебувало лише два експериментальних ракетних катери, які проходили інтенсивні випробування новітньої ракетної зброї в районі закритих феодосійських полігонів. Враховуючи високу ступінь секретності робіт із ракетної зброї та відповідну охорону, є всі підстави сумніватися, що хтось захотів би організувати такий ризикований експеримент, як озброєне захоплення абсолютно секретної техніки.

Тепер щодо американського атомного підводного човна, який нібито радянські спецназівці разом із заводською здавальною командою відвели до Владивостока.

Доведемо до відома, що в світі існує декілька спеціалізованих військових видавництв, які випускають щорічно довідники із корабельного складу військових флотів різних країн світу. Автори цих довідників відстежують долю кожного корабля від миті започаткування проектування, закладення на стапелі й до обробки на брухт. Так от, згідно з даними відомого довідника Jane's Fighting Ships, 1958 року в американців діючими були тільки 4 атомних підводних човни (два з яких типу «Скейт» стали до ладу 1958 року). Відомі назви, бортові номери цих підводних човнів, відомі й дати списання і обробки їх на брухт у 80-х роках.

Із середини 50-х років, коли тема всіх видів ядерної енергії була більше ніж популярною, в західній пресі особливо багато писали про досягнення американських фахівців у галузі атомного підводного кораблебудування (перший атомний ПЧ «Наутілус» став до ладу 1955 р.). На Заході тоді ще не знали, що перший радянський АПЧ буде переданий флотові 1958 р., тому первістки американського підводного кораблебудування перебували під пильною увагою десятків об'єктивів. І дня не минало, щоб у західній пресі не було чергової розхвалювально-рекламної статті про американські підводні човни. Так от, ця преса жодним чином не пропустила б такого факту, як нез'ясовне зникнення новітнього підводного човна, що коштував американському платнику податків 55 — 60 млн. доларів, та ще й з двома десятками людей на борту (!).

До речі, про екіпаж. У практиці всіх суднобудівних держав прийнято випробування і здачу бойового корабля здійснювати тільки з військовою командою на борту. Такий підхід дозволяє при менших витратах вирішити два завдання: по-перше, військова команда вчиться експлуатувати бойову техніку, використовуючи знання висококваліфікованих фахівців промисловості, а по-друге, забезпечує вибухо- та пожежобезпеку і непотоплюваність корабля в період випробувань, а також його щоденну експлуатацію. Питання щоденної експлуатації бойових кораблів — дуже складна проблема, адже кораблі — єдиний вид військової техніки, на якому люди не тільки воюють, а й живуть, іноді роками (!). Тому в період здавальних випробувань на борту бойового корабля перебуває не тільки заводська здавальна команда та фахівці підрядчиків-постачальників комплектуючого обладнання, а й повноцінний військовий екіпаж.

Екіпаж атомного підводного човна зазвичай нараховує 90 — 100 осіб, а на період випробувань на борту перебуває ще стільки ж (а то й удвічі більше) цивільних фахівців. Тому експлуатація атомних підводних човнів першого покоління (з малим обсягом автоматизації та ще в період випробувань) групкою людей з 20-ти осіб неможлива.

Потрібно додати ось іще що. Перші атомні підводні човни США будувалися на Атлантичному узбережжі, там проходили й випробування. На випробування човни йшли із завантаженими й запущеними реакторами, тому що на флоті на той час ще не було спеціально обладнаних баз. Тому версії про те, що новітній (на ті часи) атомний човен «із незавантаженим реактором, але з подвійним комплектом акумуляторів» проходив випробування посеред Тихого океану (на Гавайях) вдалині від суднобудівного заводу — це явне перебільшення. До речі, про акумулятори човнів. Не можна їх плутати з автомобільними. Човновий акумулятор — габаритний, складний пожежонебезпечний виріб. Він може розміщуватися тільки в спеціальних приміщеннях, обладнаних вентиляцією, системою газоаналізу й пожежогасіння. І якщо проектант розмістив на човні 100 акумуляторів, то вже 101-й акумулятор туди не ввійде, не кажучи про «подвійну кількість». Ще менш зрозуміло, як атомний човен (із незавантаженим реактором) так званим «повним ходом» помчав у відкрите море повз патрульні кораблі США. Повний хід може бути забезпечений тільки на повній потужності реактора. Та й острів Оаху, звідки нібито викрали човен, не пустеля, а є місцем дислокації головної військово-морської бази 7-го флоту США — Перл-Харбора. Але нашим спецназівцям («з баварським акцентом») на це було плювати? Так, як у відомій радянській морській частівці — «Из-за острова Аськольда, распугав японский флот, дизелями громыхая, вышел наш атомоход».

І останнє. Не пішло «раптом» на початку 60-х різко вгору вітчизняне кораблебудування. «Зоряний час» вітчизняного кораблебудування припав на середину—кінець 80-х років, коли ціною неймовірних зусиль сотень тисяч фахівців, затративши колосальні кошти, через людські втрати, кораблебудівна промисловість колишнього Союзу змогла вийти на передові позиції серед світових морських держав. На превеликий жаль, сьогодні ці позиції втрачені.

А сенсації не сталося. «Сталася» просто, скажемо так, неперевірена інформація.