Пробачте нас, ветерани

Нещодавно зателефонувала мені директор Новоайдарського краєзнавчого музею Ганна Костянтинівна Божкова. Слід відзначити особливо, що колектив музею, під її керівництвом, перебуває в постійному пошуку й проводить величезну високопрофесійну роботу з відновлення історії району. Тому кожен дзвінок з музею мене тішить. Однак цього разу в голосі Анни Костянтинівни було стільки болю й тривоги, що було зрозуміло: сталося щось надзвичайне. У робочому кабінеті директор мовчки простягнула мені аркуш паперу, списаний рукою літньої людини. Я наводжу його з деякими змінами, пов’язаними зі стилістикою. Але, головне, я не став скорочувати жодного рядка по суті.

У конверті разом із листом лежала фотографія і невелика супровідна записка.

«Шановна Ганно Костянтинівно! Я хочу подарувати в музей цей фотознімок. Нехай наші внуки й правнуки подивляться, якщо комусь цікаво, які молоді ми були в далекі воєнні роки».

Записка була пришпилена до листа, яке автор назвала: «Крик душі».

З дозволу автора та Анни Костянтинівни навожу текст самого листа.

— Нещодавно я лежала у районній лікарні. Саме там трапився інцидент, про який захотілося розповісти вам, як людині, яку давно знаю і поважаю. Втім, навіщо тягнути. Ось як усе було.

У лікарняному коридорі після процедур можна посидіти на дивані. Тут тихо й затишно, тому я і присіла для того, щоб перевести подих. Позначався перенесений нещодавно інфаркт. Знаєте, бувають такі хвилини, коли на якийсь час відступає біль, відступають турботи й хочеться просто побути наодинці з собою. Ось саме в таку мить і підійшов до мене якийсь молодик віком 16—17 років і голосно, на весь коридор «гаркнув»:

— А ну, бабко, посунься.

Я глянула на нього, й перше бажання, яке виникло тієї миті від побаченого й почутого, було... плюнути цьому шмаркачу в морду або дати ляпаса по нахабній пиці. Але я стрималася. Встала з дивана і сказала:

— Знаєш, онучку, ти міг би культурно і ввічливо попросити літню людину дати можливість присісти, якщо тобі стало погано. Та навіть якби тобі й не було погано, я поступилася б місцем навіть для такого невігласа, як ти. За моєю спиною вже багато-багато років прожитого життя: війна, голод, відновлення народного господарства і знову війна. А ось як ти, молодий, будеш жити далі з такими моральними принципами?

Щойно ти нагрубив літній людині. А чи знаєш ти, що ця «бабка», як ти зараз висловився, була набагато молодшою за тебе, коли в 17 років вдягла шинель і добровольцем пішла на фронт? Багато моїх товаришів загинуло, але вони загинули, захищаючи Батьківщину, щоб, такі як ти, могли спокійно жити. Якби не «баба», яка стоїть перед тобою, то можливо, не було не тільки тебе, не було б і твоїх батьків.

Мабуть, ти цього не знаєш, книг не читаєш і старших не слухав. Я в твоєму віці вже служила в армії й не ховалася за поділ матері.

У нашій групі радисток, яких готували для закидання до тилу ворога, було 19 дівчат, «бабок», як ти висловився, й один хлопець. Він був найстарший, тому що тоді йому вже «стукнуло» 19 років. Дві дівчини були віком 18-ть років, а всі інші опановували воєнне мистецтво, маючи за плечима 16—17 років дівочого життя. Так, так, в нашій групі були навіть дівчата, яким ледь виповнилося 16 років! Подивися на дівчат, які закінчують зараз школу, і ти зрозумієш, які «бабки» в той час йшли за лінію фронту.

Ми, як могли, захищали Батьківщину і виконували такі завдання, про які зараз знімають фільми і складають пісні. Мої бойові подруги знали, що вони були потрібні Батьківщині. Тому без роздумів йшли на завдання назустріч смертельній небезпеці. З нашої групи, яка готувала радистів-розвідників, з 19 живими залишилось тільки троє. А знаєш, скільки ще молодих людей, красивих дівчат, яких у моїй особі ти так нешанобливо охрестив «бабками», віддали життя і здоров’я, щоб перемогти фашизм?

...Звичайно, там, у лікарні, мені було прикро, і слова лилися, немов з глибини душі. Але найсумнішим було те, що, вислухавши мій монолог, хлопець навіть не вибачився. Він буркнув щось образливе собі під ніс, підвівся і пішов. У коридорі настала тиша. Мовчали медсестри, сором’язливо відвертаючи свої очі, мовчали й дорослі чоловіки, які тупо дивилися услід молодому грубіянові. А чого встрявати? Адже не їх зачепили. Я ж попрямувала до палати приймати ліки, які мені приписали лікарі після інфаркту.

Дорога Ганно Костянтинівно, до цього листа я додаю фотографію, яку вирішила подарувати музею. На ній я разом із чоловіком Михайлом Порфировичем Саввою, теж ветераном Великої Вітчизняної війни. Тоді ми були молоді, й ні в кого в думках не було ображати старших за віком. Так, старість не прикрашає, саме тому мені хотілося б, щоб майбутні покоління запам’ятали нас саме такими: молодими, красивими й життєрадісними.

З повагою, ветеран Великої Вітчизняної війни Єфросинія Данилівна Савва».

ВІД АВТОРА

У День Перемоги ми звикли писати про ветеранів, про їхні подвиги, про мужність того покоління, яке перемогло фашизм. Але чомусь мовчимо про те, що випадки недбалого ставлення до учасників Великої Вітчизняної війни ще іноді мають місце. Кожен раз, порушуючи питання про людей того покоління, ми відзначаємо, що треба приділяти їм більше уваги не від свята до свята, а щодня. Але минає рік і знову історія повторюється. А що їм потрібно? А потрібно зовсім небагато — увага і чуйність. І це має стосунок не лише до ветеранів війни. Їх не так вже й багато і залишилося на сьогоднішній день. У селищі Новоайдар, наприклад, зараз живе всього 7 учасників бойових дій. Але хіба це означає, що ми маємо припинити розмови про шанобливе ставлення до старших? Згадайте, адже в усіх українських родинах, в усі часи до батьків і старших зверталися тільки на «ви». Завжди ми культивували дбайливе й ввічливе ставлення до старших. Будьмо уважними й доброзичливими до хворих та літнім людям. Бережімо наших довгожителів, які несуть для нас і мудрість, і чесність. Я переглянув свої старі записи майже 15-річної давності, в яких залишилися нотатки бесіди з Єфросинією Саввою. До речі, мушу зазначити особливо, що Єфросинія Данилівна відзначає свій день народження саме у Всенародний день Перемоги — 9 травня. Саме цього дня 1925 року вона народилася в Новоайдарі. У 16 років, коли фашисти вже підходили до Донбасу, вже опанувала професію тракториста й працювала на полях Поволжя, куди було евакуйовано колгосп «Червоний прапор». Коли дівчині виповнилося 17 років, вирішила піти на фронт і стати радисткою. Відслужила Єфросинія Данилівна до самого закінчення війни. Має бойові нагороди.

Перед тим, як поставити крапку, я хотів би від себе, і за тих, у кому так і не зміг виховати почуття поваги до літніх людей, додати ще одну фразу, звернену до Єфросинії Данилівні й до усіх інших, хто боровся з фашизмом: «Пробачте нас, ветерани!».