«Прикро, що хтось замість людей вирішив їхні долі...»

Учора до нас в редакцію прийшла Віра Шереметьєва, — жінка, що залишила рідну Луганську область. Тепер вона в Києві. Виїхати з небезпечного місця виявилося не так просто, і вона вирішила описати все, що з нею сталося, в листі. Це — одна з багатьох історій, які нині відбуваються з жителями Східної України. Єдине —  ця історія має щасливий кінець, адже жінка жива і неушкоджена, хоча і не без втрат, дісталася до столиці. Перше, що вона зробила в Києві — пішла на Майдан...

Друкуємо її лист,  про те, чого їй варто було дістатися до Києва, — на сторінках «Дня».

«Доброго дня, шанована газета «День»!

Як тільки дісталася до Києва, відразу ж захотіла написати лист у вашу газету. Читаю «День» з листопада 2013 року, тому що підтримую київських братів і сестри, які вийшли на Майдан. Сама я родом з Луганської області, з міста Антрацит. Приїхала до Києва 24 травня 2014 року. І це диво, що я взагалі дісталася сюди. І це тільки завдяки добрій людині Олегу Івановичу, з якою ми познайомилися в Луганську перед відправленням автобуса «Луганськ — Київ». У нас обох були квитки до Києва, лише у Олега Івановича до аеропорту «Бориспіль», а у мене до Центрального автовокзалу. Коли рейс до Києва 23 травня несподівано відмінили, то неподалік від себе я побачила чоловіка, що сидить на лавці, обхопивши голову руками. Я підійшла і запитала, чи не погано йому. Він був засмучений.  З’ясувалося, що 24 травня  вранці він мав вилітати до Італії, де у нього робота, а тепер не встигав, і квиток пропадає.

Мені було його щиро шкода — я їхала в Києві, насамперед, щоб  проголосувати, а Олегу Івановичу треба було повернутися на роботу. Я запропонувала разом поїхати на залізничний вокзал в Луганську і вже потягом добиратися до Києва. Приїхавши на вокзал, ми дізналися, що квитків взагалі немає. Жодних. Олег Іванович зовсім втратив оптимізм. Тоді я подзвонила знайомому таксистові Сергію і попросила допомогти. Ми виїхали з Луганська і почали добиратися до Старобільська, а вже звідти планували їхати до Харкова. На трасі все було спокійно. Не доїжджаючи до Ізюма, нас зупинили військові, які говорили з російським акцентом, і попросили пред’явити документи. У Олега Івановича були водійські права, а у мене — паспорт. У результаті  документи у нас вилучили. Олегу Івановичу довелося заплатити 800 євро, які у нього були з собою, тільки щоб нас пропустили. У мене забрали золоті сережки і годинник. З Харкова ми добиралися трьома електричками до Києва.

Ось вже чотири дні я живу в Києві, намагаюся влаштуватися на роботу, з оптимізмом дивлюся в майбутнє. У мене медична освіта, п’ять років я прожила в Америці, вільно володію англійською мовою і німецькою. Приїхала до Києва і готова навіть працювати двірником, щоб подалі від «братських обіймів Росії».

Чому я написала вам? Газету «День» мені виписав друг з Києва, і вона мені дуже сподобалася. Кожен п’ятничний номер читаю із захватом. У нас в Луганську Небесну Сотню вважають ворогами. А все через те, що в Луганську відключено українські канали і транслюють російські. І мені дуже сумно, що в Луганську люди не розуміють, не знають і найчастіше не хочуть знати своєї історії. Якби вони прочитали, ким був дійсно Степан Бандера, то вони б пишалися такою людиною, а не боялися і ненавиділи його. Люди не розуміють простих і банальних речей. Хоча 50% населення в Луганську не хочуть повернення до «залізної завіси» і, власне, не хотіли референдуму. Дуже образливо, що хтось замість людей вирішив їхні долі.

Я часто думаю про людину, яка працює в київському метрополітені машиністом. Коли замість наступної станції він оголосив людям про те, що Майдан — у небезпеці. Я надзвичайно йому вдячна за любов до України.

Чому так відбувається, що Лія Ахеджакова, Олег Басилашвілі, Юрій Шевчук, Андрій Мягков і дуже багато освічених людей не вірять путінській пропаганді, а жителі Луганська і Донецька вірять беззаперечно? Звичайно, багато хто може сказати, що нам в Луганську ніхто не прийшов на допомогу. Але з другого боку, адже ми самі, східні регіони, «виростили» такі плоди своїм небажанням учити і осягати історію, розвивати українську мову. Приїхавши до Києва, я вклонилася кожній фотографії загиблої на Майдані людини. Квітів доки не вийшло купити, проте довкола пам’ятного місця поприбирала сміття.

Не знаю, що мене чекає попереду, але сьогодні мені зателефонував Олег Іванович, сказав, що він вже в Італії і вишле мені 500 євро. Я подумала і  вирішила віддати ці гроші тим, кому вони потрібніші.

Хочеться вірити, що Росія зі своїми «братськими ідеями» щодо повернення Союзу все ж залишить Україну в спокої. Але треба багато чого зробити, потрібно працювати, молитися і бути милосердними.

Дякую вам за таку чудову газету. Рекомендую її всім, адже в ній — правда».

З повагою, Віра Шереметьєва, Луганськ