«Різні там були. Але більшість – справжні!»
Волиняни — про неоголошену війну, яка не відпускає, і непохитну віру у те, що від тебе також багато залежить у цьому світіВасиль НАГОРНИЙ, адвокат, волонтер:
— Потелефонував черговий боєць 51-ї бригади, якою опікуюся вже не перший місяць. Не просив допомоги, просто сказав, що його, як бійця 51-ї, не існує. Воював, як усі, завершив бойовий шлях під Іловайськом, документи втратив... Далі коротко його монолог: «Один осколок діставав мені на сході якийсь мобілізований. Повернувся в частину, а зір впав, майже глухий, другий осколок в нозі, голова болить постійно, «Кетанов» не допомагав, а мені офіцер направлення в госпіталь не дає. А я ж не чую, що він каже, пишу йому на листочку слово «допоможіть», а він мене виганяє і сміється. Я хотів відразу його прирізати, але той як відчув, закрився на ключ. Поїхав додому, дівчина повезла мене в Білорусь, до бабці. Та випарила другого осколка, відновила слух і зір, зняла головні болі, вправила хребці. Але почали снитись загиблі. Місяць жив у монастирі, полегшало на душі, заспокоївся. Коли приїхав в Україну, то дізнався, що 51-ї бригади вже не має, є 14-та, а хлопців судять... За могорич попросив дізнатись про себе. Сказали, що такого військовослужбовця не існує і не існувало... Розумієте, десь Бог ось так розпорядився... Скоро в мене народиться син, назву Василем, хочу, щоб він теж допомагав людям. Знаю, ви допомагаєте хлопцям, різні ми там були, але більшість — справжні... Шкода, що з нами так вчинили, що помилки і злочини генералів перекинули на простих солдатів. Не думайте, що я став ненормальним після АТО — просто світ сприймати став по-іншому ... Дякую, що вислухали і зараз, і влітку 2014 року....»
В мене досі мурашки по шкірі бігають: я пригадав, що цей спокійний та переконливий голос, який не потребував, як і сьогодні, діалогу, я чув у серпні 2014 року... Він, як і ще троє незнайомих бійців дзвонили з-під Іловайська, прощались, і просили передати рідним, що вони їх люблять... Двоє віддзвонились, чекаю ще двох...
Наталія ШЕПЕЛЬ, редактор газети «Слово Волині»:
— Це неймовірно: чим більше ти навантажений, тим більше встигаєш. І це додає сил почати новий український день з усіма його реаліями. І зовсім нітрохи не волоктися на роботу дощового зимового ранку. Але благословляти усі можливості, всі скарби, які він у собі чаїть.
Наприклад, бачити, як матері настільки сильно хочуть змінити навчальне середовище для своїх дітей, що не чекають, що це зробить якась школа чи якась спеціальна тіточка, а самі організовуються. Вчаться, шукають приміщення і фінансування. Шиють іграшки, печуть, співають, роблять свято, не бояться бути смішними в чиїхось там очах. Але радіють, що можуть бути рівними із власними дітьми.
З одного боку — це таке благо. З іншого — в тобі немов розплющується ще одна пара очей. І все, що шкодить твоїй дитині в соціумі, бачиш так чітко, що часом аж фізично болить. Але не мовчиш. Аж ніяк більше не схиляєш голову зі словами «саме розсмокчеться».
Або, наприклад, береш участь у театральній постановці. Але спершу кажеш режисерці: «Ти знаєш, відмовляюсь. Не встигаю, стільки роботи... стільки роботи». А вона тобі — «Там роль маленька. Але характер треба твій». Думаєш, — ну хай вже, якщо маленька. А потім засинаєш в маршрутці дорогою до театру і дорогою додому вже пізнього-пізнього вечора. І раптом відчуваєш, як від кожного з колег по сцені до тебе раптом перекидається невидимий міст. Усі, хто сьогодні жвавіший — діляться з тобою силами, яких вистачить для твоєї «зарядки» на необхідних тобі три години. А завтра, без сумніву, поділишся ти... Щось змінюється у світі до кращого... Попри війну, збиті літаки, балетні па у Верховній Раді. Відчуваю це якимось прадавнім нюхом, неясно звідки взятим. Але непомильним. У світі твориться добро. Щодня. Воно — поряд. І його багато, якщо множити щодня.
Валентина МАШЛАЙ, завідувач відділу новітньої історії Волинського краєзнавчого музею:
— Засмутило те, що знову нещодавно місто прощалося з бійцем, а ще сумніше, коли це виявився земляк і сусід... Звісно політика, наша економіка засмучує щоразу і то усіх. А найбільше прикро, що нічого не змінюється навіть не в державних масштабах, а там, де ти працюєш і живеш... Ті самі обличчя, що були при старій владі, і вірно їй служили, сьогодні вчать тебе патріотичному вихованню... І все життя їх для тієї клятої «галочки». Гидко. Якась безвихідь, відчуваєш, що стукаєш не те, що у закриті двері, а назавжди запаяні байдужістю і совком, котрий так тяжко подолати.
Коли такі складні часи в країні, починаєш цінувати дрібниці й розуміти, що головне в житті. Радує перший сніг, хоча він швидко розтанув. Тішить нова книга, підписана автором (Василь Шкляр). Радує зустріч із добрими знайомими, яких довго не бачив у затишному антикафе, що відкрилося у твоєму місті. Приємно, що є багато креативних небайдужих людей, які прагнуть щось робити. Радує те, що одужала дитина, яка різко захворіла і розумієш, що це головне... Коли всі рідні поряд. Надія, очікування свят, те, що не дає опустити руки, а йти далі, будувати плани, мріяти і творити...
Анна ЛЕВЧУК, проректор Східноєвропейського національного університету імені Лесі Українки:
— Січень завжди був місяцем щедрих столів, пізніх ранків і перенесеної роботи. І це добре, бо особисто мені значно легше топчеться не прибраний муніципальними службами сніг, якщо дорога веде на свято. Але вся ця різдвяна музика, дзеленчання оленячих упряжок у супермаркеті ще у листопаді мимоволі змушує пітніти. Як, уже? Услід за Америкою і Європою ми прикрашаємо вітрини сніжинками наприкінці календарної осені, забуваючи головне — їхні свята закінчуються тоді, коли ми запікаємо першу домашню ковбасу. Діти тепер чекають святого Миколая, але біля центральних ялинок усе одно ставлять раритетних двометрових дідів морозів, як пам’ятники, не розбереш, втраченій радянській епосі чи чоловікам, котрі зловживають алкоголем у період новорічних свят. І снігурок, як німий докір останнім...
