РОЗДУМИ I ОДИН У ПОЛI ВОЇН, якщо у полі правовому
Після телемосту «Україна — Росія» (2 березня на каналі «1+1») довго не міг заснути. Тому хочу поділитися результатами своєї безсонної ночі.
Кант говорив, що справжня мета досліджень філософії — це тільки три ідеї: душа, світ і Бог. «Усе, чим метафізика займається крім цих питань, слугує їй тільки засобом для того, щоб прийти до цих ідей та їхньої реальності». В українській свідомості існує тільки одна ідея — національна. Все, про що у нас говорять і пишуть окрім цього, — політика, економіка, культура і т.п., слугує тільки засобом її евфемізації. Концентрованим, а також загальнозрозумілим уособленням цієї idee fixe є проблема мови, в чому можна було ще раз переконатися, переглянувши телеміст «Україна — Росія».
Пригадую, як на початку нашої «розбудови» українцям докоряли: «Народ голодний, а ви зі своєю мовою. Дайте ковбаси, тут же забалакаємо на мові». Ковбаса з’явилася, мова — ні. Більш того, вистражданий ковбасний достаток неймовірно підвищив градус пристрасті. Леонід Грач спробував було розповісти «у камеру» про свої трудові діяння, так Володимир Познер його швидко «вкоротив». Мова — ось у чому проблема, до чого тут ковбаса з поромом?
«У будь-якому витворі культури (у картині, законі, політичному русі), хоч яким би секулярним він здавався, виражається граничний інтерес, і можна виявити неусвідомлений теологічний характер цього витвору», — стверджував відомий теолог і філософ XX століття Пауль Тилліх. Українську ситуацію отримаємо, якщо замінимо «секулярний» на «денаціоналізований», а «теологічний» — на «національний».
У пристрасних листах читачів, які вболівають за долю української мови, дістається всім і вся: чиновникам, Росії, нашим малоросійським комплексам і т.п. Ось недавно дісталося Андрію Шевченку — «і мову італійців, виявляється, він знає, а своєї...» Хоч зобов’язує, начебто, все — навіть прізвище. Ось якби кумир молоді заговорив українською, як би підняв дух цей приклад!
Наш футболіст вивчив італійську не тому, що з дитинства мріяв читати Данте і Петрарку в оригіналі. Апеннінський побут заїв, обставини змусили. Жодного примусу вчити українську Андрій не відчуває, тому і не вчить. Передбачити, що надто зайнятий російськомовний українець — чи то футболіст, чи то філософ — буде витрачати час на вивчення української мови тільки з ідеального, по-кантівськи зрозумілого категоричного обов’язку, — означає дуже добре думати про людей, я б навіть сказав, оцінювати їх з утопічної позиції, а утопія — це ж, як відомо, те місце, якого немає.
Ніколи Андрій Шевченко не заговорить українською. Ну, та й Бог з ним. Мене більше цікавить інше: коли ж, нарешті, заговорить українською університетський професор? Адже не на апеннінських футбольних полях, а в українській університетській аудиторії формується майбутнє нації: вчені, господарники, чиновницький корпус.
Деяку надсадність питанню додає та очевидна обставина, що за десять років існування вищої школи незалежної української держави українська мова в аудиторії, як і раніше, залишається питанням особистого вибору викладача, його моралі — враховуючи ту величезну кількість міністерських зобов’язуючих «мовних» документів, які кожен новий навчальний рік закликають, як із чистої сторінки, «ввести», «посилити», «покращити». У кольори ж особливої, особистої туги це питання забарвлюється відвертою (спасибі респонденту за це) відповіддю конкретного (мого) професора Харківського національного університету — НІКОЛИ.
Вирвати зізнання у професора мені вдалося щипцями «залізної» логіки. Ось елементарна задачка для юриста-першокурсника.
Умова: в аудиторії університету 300 студентів (у тому числі — 50 іноземців) і один викладач. 299 студентів не розуміють української, а викладач не може читати українською. 300 чоловік у єдиному пориві згідно домовляються проігнорувати всі «мовні» норми і викладати-вчитися російською. І тут один українець каже: «Не дозволяю!» Його вимогу ігнорують.
Запитання задачі: яким буде рішення суду з позову цього українця до Національного університету про порушення останнім права громадянина України на навчання у своїй країні своєю рідною мовою?
Ось тут-то професор, відомий науковому світу як знавець правової філософії, і признався — «тоді звільнюся». Гвардія вмирає, але не здається!
Марно намагаючись докричатися зі свого берега до правової свідомості московського боку телемосту «Україна — Росія», де кипіли неабиякі пристрасті на захист російської мови і демократії в Україні, Віктор Медведчук правильно говорив про деяку правову невизначеність статусу російської мови в Україні. Потрібні закони, потрібна робота, а не мітинги законодавців (у тому числі й Грача).
Щоб допомогти українській мові, навіть цього вже не треба. Правове поле зоране і чекає насіння — одного-єдиного свідомого українця, чий позов (за належної уваги до нього українських мас-медіа) до районного суду все розставить на свої місця.
У правовому полі й один — воїн. Бо у правовій державі громадянин і є народ.
