Розшукується... українська колядка
Цього року, як ніколи раніше, моя сім’я не могла дочекатися бодай маленького колядника, який би навіть затинаючись, але повіншував таки з Різдвом Христовим. Та лише пізно увечері у мою квартиру несміливо постукав один хлопчина. Заспівав дуже гарну колядку і щиро зрадів заслужено заробленим гривням. Ми були такі зворушені, що я визирнула у коридор і запросила приходити ще й на Старий Новий рік, який на Волині шанують не менше Різдва Христового. У минулі ж роки від колядників двері не зачинялися. На те, що навіть матеріальний стимул чомусь не змушує дітвору вивчати колядки, скаржаться і знайомі. Та що казати, коли у дні свят щось святкове до теми можна було подивитися лише по якомусь із російських телеканалів, але не по українських.
Про те, чому так сталося і чому прихід нового року не так радує, як засмучує невизначеністю, й говорили наші експерти.
Володимир ПРИШЛЯК, кандидат історичних наук, докторант кафедри нової і новітньої історії Волинського національного університету імені Лесі Українки:
— У перші дні року не стільки відпочивав, як працював, і радий, що вдалося зробити велике, вважаю, відкриття — відшукати ще одну біографію гетьмана Данила Апостола, про епоху якого я пишу докторську дисертацію. Щоправда, вона написана німецькою мовою, але написана у ті часи, коли й жив гетьман. Тобто автор був очевидцем подій, про які пише. Данило Апостол прагнув відродити на Лівобережній Україні козацьку автономію, недарма Михайло Грушевський називає його «останнім з автономістів». Порадувала книга Ігоря Герича «Історичні причини наших поразок і перемог», яку випустило у світ львівське видавництво «Піраміда». Дуже добра й актуальна книга, й у перші дні року просто її «проковтнув». Звичайно, провідували на Різдво і родину, яка живе у селі Стрианці Бережанського району на Тернопільщині. Тільки у нашій окрузі, бо про щось подібне більше ніколи не чув, існує давній звичай, коли перед Святвечором рідні йдуть на цвинтар і в знак пам’яті запалюють на могилах померлих предків свічки. Уявіть собі зимовий вечір, темінь — і міріади свічок на пагорбах, де традиційно влаштовують кладовища. І хоча був добрий морозець, снігу по коліна, але і цього разу люди не зрадили традиції.
У Луцьку ж порадувало свято, яке влаштували на Театральному майдані на третій день Різдва. Які чудові обряди показали народні гурти з поліських районів Волині, навіть обряд водіння коня, які старовинні, навіть древні колядки співали ці поважного віку жіночки! Вони й додали відчуття свята.
Василь РИЖУК, волинський скульптор:
— Радий тим, що живий-здоровий, що оточують мене добрі друзі, з якими чорнобривцями засадимо пів-України. Я вже 11-й рік засіваю цими українськими квітами узбіччя доріг і збираюся дотягти цей квітковий привіт від Луцька до Києва, бо ми лише тоді станемо Європою, коли наведемо порядок у своїх дворах і на своїх дорогах. Але образливо за свої професійні роботи. Не можу отримати за них грошей, хоча стали вони відомими не лише в Україні, а й за кордоном. А як жити? Професійній людині треба давати шанс розвивати свій талант і можливість жити цивілізовано, доки вона ще дихає. Я немало своїх скульптурних робіт виконую за півціни або навіть і на благодійній основі. Професійному скульптору сьогодні важко. Конкурси практично не проводяться або якщо проводяться, то роботи оцінюють не професіонали, а чиновники. Живу в Луцьку, а не маю майстерні, маю невеличку квартиру. Та й мої роботи місто не купує, хоча одна з них — «Серце кохання» — стала символом Чернівців. А я ж спочатку пропонував її Луцьку! Віддають перевагу чужим скульпторам, хоча достатньо є й своїх талантів. Якби у співаків не було творчих конкурсів, чи ми б знали, як хто із них співає? А тут має постати пам’ятник Олені Пчілці — і знову порушена процедура, не було конкурсу, знову його робить чужий майстер... Образливо, що минають твої роки, а ти не можеш себе реалізувати. Бо ще є фізична сила, без якої у нашій справі нікуди. Натомість пам’ятник Бандері у Луцьку придумали встановили біля... Палацу щастя. Як кажуть, «ні до лісу, ні до бісу». У будь-якій державі туристи найперше дивляться що? Пам’ятники. От і думаєш, а що дивитимуться у нас?
Валентина ШТИНЬКО, журналіст, письменниця:
— Під завісу минулого року мені вдалося здійснити мрію життя: побувати на Святій Землі. Ніколи не забути нічне сходження на гору Сінай, але таки існує якась інтуїція, бо саме у той час я згадувала журналістку «Дня» Клару Гудзик. Я не знала, чи має вона проблеми зі здоров’ям, не була взагалі з нею знайомою, але читала її матеріали і книгу «Апокрифи Клари Гудзик». Як і вона, займаюся питаннями релігії, й деякі її міркування, блискучі міркування, пригадалися на Святій Землі. Вічна їй пам’ять. Після поїздки написала свої враження. Жоден мій матеріал, а в пресі я вже кілька десятиліть, не мав такого відгуку. Дзвонили зовсім незнайомі люди, які розказували про своє життя, долю, надії й сподівання. Тоді розумієш слова про подвиг паломництва, бо ж на Святу Землю їдеш молитися і за тих, хто там ніколи вже не побуває. Вражають роздуми людей про те, що ми втратили в часи войовничого атеїзму. Шкода дітей і внуків, які не мають ідеалів у житті, як мали ми. Вразила книга, двотомник «В’ячеслав Липинський і його доба», яку на презентації моєї книги «Наречена гетьманича» в Музеї гетьманства у Києві подарував мені доктор історичних наук Юрій Терещенко. Подарував, не знаючи, що я жила у Затурцях, де мешкав і Липинський, сім літ ходила у школу мимо його могили, не знаючи, хто це. І коли читаю книгу, то думаю, що якби ми, наше покоління, знали про Липинського, про його ідеї, то й наше особисте життя могло скластися по-іншому, і доля України — теж.
Найбільше ж засмучує, що України в Україні непомітно стає все менше. І навіть у Різдвяні свята жоден український канал не порадував українськими колядками, хоча навіть волинський квартет «Акорд» співає такі колядки, які б і мертвого підняли, і могли б співати їх хоч до ранку. Це трагедія, котрої ми ще не усвідомлюємо. Проте, звільняючи за традицією шухляди від непотребу, хоча щороку викидаю все менше, сподіваючись, що воно стане у пригоді, відшукала великий стос листів від Івана Гнатюка, який жив у Бориславі, який за Україну відсидів строк, став згодом лауреатом Шевченківської премії, який дав Україні багато, а отримав від неї дуже мало.
